Наша сім’я є внутрішньо переміщеною з Луганської області. Влітку ми були змушені покинути рідний дім через активні бойові дії. Виїжджали поспіхом - лише з двома дітьми та одним чемоданом літніх речей. Ми втратили все: житло, звичний побут, стабільність і відчуття безпеки, яке мали раніше.

Переїзд особливо важко пережили діти. Мій син Міша болісно сприйняв зміну міста та школи. У нього виникли труднощі з адаптацією, були конфлікти в класі, він так і не зміг знайти нових друзів.

Постійна зміна оточення, нові правила та відсутність підтримки однолітків стали для нього сильним стресом. Навіть зараз, через тривалий час після переїзду, він залишається емоційно напруженим, уникає спілкування й часто перебуває у стані тривоги.

Маша, хоч і молодша, також пережила великий емоційний шок. Вона стала більш чутливою та лякливою, інколи реагує на звуки сирен панікою. Втрата всього звичного світу вплинула на її впевненість і внутрішню стабільність. Попри те, що вона намагається бути сильною, їй так само потрібні відпочинок, турбота та простір, де можна знову відчути себе дитиною, а не дорослішати передчасно.

Зараз ми проживаємо у Дніпрі, де війна відчувається щодня - повітряні тривоги, вибухи й постійна небезпека стали частиною нашого життя. Це додатково впливає на психологічний стан дітей, які не можуть почуватися у повній безпеці.

Коли ми вже четвертий рік живемо в таких умовах, я зрозуміла найважливіше: кожен день, коли ми прокидаємося живими, - це вже маленьке диво. І за це я вдячна найбільше. Щоденна небезпека стає нестерпним болем для кожної родини, для кожних батьків. У чому завинили наші діти? Чому вони мають жити в таких умовах?

На початку переїзду я випадково познайомилася з жінкою - ми просто стояли разом у черзі. Почувши мою історію, вона взяла мій номер телефону і згодом дуже нам допомогла: привезла ковдри, дитячі речі, обігрівач і навіть надала фінансову підтримку. Мене це глибоко вразило. Абсолютно чужа людина стала для нашої родини великою опорою. Ця ситуація повернула мені віру в щирість людей і в добро навіть тоді, коли здається, що сил більше немає.

Попри всі труднощі, я працюю в благодійному фонді й щиро люблю свою роботу.

Я люблю людей і вірю, що допомога іншим - це те, що дає сили рухатися далі. Я підтримую тих, хто опинився у складних життєвих обставинах, бо добре розумію їхній біль і потреби. Допомагаю чим можу - і це стало частиною нашого нового життя. Я вірю в бумеранг добра.

Наразі нам дуже тяжко фінансово. Працюю лише я, чоловік не працює у зв’язку з мобілізацією. На жаль, ми не маємо можливості повністю покривати всі потреби родини.

Та попри все, мене тримають моя родина, мої діти і моя робота. Саме вони дають мені сили не здаватися й продовжувати вірити в майбутнє.