У квітні 2022 року я прийняла рішення виїжджати з окупованого Херсону. За першу добу ми проїхали всього 150 км, але це були найважчі кілометри у моєму житті. Безліч блокпостів, шалені черги машин і страх, який іноді заважав дихати. Двоє дорослих та четверо дітей — мої двоє і подруги з двома дітьми — їхали разом. Я щаслива, що змогла допомогти їй із дітьми; вони й досі живуть у відносно безпечному регіоні на заході України.

Протягом цього часу я відчула, що твої проблеми перестають бути лише твоїми: з’являються люди, готові допомогти, і це додає сил рухатися далі. На початку вторгнення в Херсоні було надзвичайно важко дістати навіть базові речі — ліки, хліб.

Люди годинами стояли в чергах, полиці в магазинах спорожніли за лічені хвилини. Ніколи раніше не могла уявити, що таке можливе.

Через два роки ми повернулися додому і наразі живемо у Херсоні. Життя тут обмежене через постійні обстріли, а високі ціни на житло та комунальні послуги у відносно безпечних регіонах не дають змоги повноцінно жити. Іноді знову з’являються думки про виїзд, але ми вдома.

Мої діти — моя найбільша гордість. Старша вже студентка КІМО, живе в Києві в гуртожитку, займається з малечею танцями в благодійній організації та працювала влітку в таборі на Закарпатті. Її енергія надихає мене на власні кроки вперед. Молодша, Поліна, теж захоплюється танцями та малюванням, навіть у Херсоні знаходить друзів і підтримку.

Незважаючи на труднощі та страхи, ми намагаємося жити далі, підтримуючи одне одного та шукаючи моменти радості навіть у складних обставинах.