Підорван Вероніка, 9 клас, Опорний заклад освіти «Чорнобаївський ліцей Чорнобаївської селищної ради Черкаської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Підорван Оксана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мир… У світі існує безліч різних слів, але не завжди ми їх розуміємо. Це слово, яке складається лише з трьох букв, сьогодні має титанічну силу, бо після 24 лютого 2022 року ми усвідомили його неймовірну цінність та важливість.

Чи пам'ятаєте ви перший день вторгнення росії в Україну? Я вважаю, що кожен закарбував той день у своїй пам’яті, проте не забуде вже ніколи, бо з кожним днем страх, біль лише збільшуються.

Я народилася в мальовничому куточку України на Черкащині. Можливо, хтось скаже: «Що ти знаєш про війну?» Але й досі не можу забути той жахливий четвер, який спустошив наші душі. Зранку прокинулася, лежала і відчувала якусь тривожну тишу. Та й вдома не було чутно звичного ходіння батьків, які квапливо збираються на роботу. Лунає будильник, а ніхто не постукав до моєї кімнати, тоді радісно подумала: «Всі про мене забули».

Раптом до кімнати зайшла мама і сказала: «Ніка, прокидайся, почалося страшне!»

І в той момент, ніби все перед очима зникло, увесь світ одинадцятирічної дівчинки впав із зелених вершин Карпат і розбився на тисячі маленьких друзків, перетворився на дрібнесенькі крапельки, які злилися з гірською річкою Тисою, які більше ніколи не зможу зібрати докупи. Це все, що закарбувалося в пам'яті, проте згодом дещо нагадало мені, як ми з мамою сиділи біля телевізора, слухали новини, плакали, вона мене заспокоювала (насправді я їй вдячна за те, яку мужність того дня вона проявила, не дивлячись, що сама безмежно хвилювалася та відчувала страх), тато поїхав до Києва, щоб забрати мою сестру. Того дня усі були стривожені, розгублені та не розуміли, що відбувалося й що буде далі.

Пам'ятаю, як спочатку було нестерпно соромно перед іншими українцями сидіти вдома, у теплому будинку, у власній кімнаті, мати їжу та воду, доки там, десь у Харкові, Маріуполі, Авдіївці, люди забули, що це таке мати звичайні умови для життя.

Пригадую першу тривогу, яка пролунала 10 жовтня 2022 року і тривала більше 6 годин і як всіх вона лякала. Вони тероризують нас, випиваючи кожну крапельку нашої душі. На жаль, це стало буденним, адже людина має таке жахливе відчуття – звикання.

Якщо ти живеш в Україні і бачиш події, які відбуваються зараз у твоїй країні, ти маєш страх і нерозуміння самого себе. Хочеться кричати до себе: «Озирнися навколо, те, що відбувається – це ненормально!» Це страшно, а ще страшніше, що я не пам'ятаю себе до війни, не уявляю, як це жити без відчуття загрози та вічної тривожності.

Добре пам’ятаю, коли до нашого класу прийшла нова учениця - Діана з Маріуполя. В її погляді можна було побачити біль втрати домівки, школи, друзів. Потім Даня з Харківщини, який навіть боявся з кимось зустрітися поглядом. І від цих моментів стає моторошно.

Проте особливо теплі емоції залишились від спогадів, як всі українці об'єдналися і допомагали біженцям, військовим, усім, хто потребував підтримки. Речі, медикаменти, гроші - все було зібрано нами, долучаються діти, передають малюнки, вкладаючи свою душу та віру в перемогу. Волонтери ризикують своїм життям, але допомагають, рятують. Артисти беруть участь у благодійних концертах та піднімають бойовий дух.

Але особливо я пишаюся українцями, що мають честь стати захисником Батьківщини.

У єдності – сила! Ці слова звучать у «Слові про похід Ігорів», до цього закликав І. Франко в повісті «Захар Беркут» і сьогодні кожен розуміє, що, об’єднавшись, ми обов’язково переможемо. Адже ми - сильні, ми – вільні, ми – незламні! З нами правда, з нами Бог! І хоча вже наближається 1000 день супротиву, ми розуміємо, що нас захищають справжні титани, тому перемога буде за нами!