Кравченко Марія, 9 клас, Рокитненська гімназія з дошкільним структурним підрозділом виконавчого комітету Омельницької сільської ради Кременчуцького району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кожухар Діана Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Вона завжди несе страх, смерть, розруху,  втрати… Цей зимовий тихий ранок 24 –го лютого 2022 року увірвався до нас страшним гуркотом ракет. У перші хвилини ніхто навіть не міг збагнути, що це не жарти. Тепер розуміємо, що почалося справжнє повномасштабне вороже вторгнення, яке змінило не  тільки моє життя, а й  життя мільйонів людей назавжди.

Я впевнена, що кожен, хто залишився вірний Україні, переосмислив ставлення не лише свого особистого життя, а й до життя людей, як народу.

І, я впевнена, що всі зрозуміли: на першому плані сьогодні найважливіше – це загальнолюдські цінності. Гідність, людяність, честь, відданість, єдність… Звістку про вибухи на сході України та в Києві мені повідомила сестра. Було дуже моторошно й тривожно від цих до болю жахливих слів. Страшно навіть усвідомити, що почалася війна. Через декілька днів уже всі обговорювали ці події. Цілодобово слухали радіо, дивилися телевізор, гортали Інтернет,... і чекали. Чекали хорошої звістки. Що робити? Не знав ніхто. Цілі сім’ї ринули виїжджати в інші місця. Дехто відразу вирушив за кордон.

Мій тато зібрав нас усіх і рішуче сказав: «Ми нікуди не їдемо, залишаємося тут, на своїй землі». Це трохи заспокоїло.

Але мені все ж було дуже страшно, коли полиці в магазинах стали  пустими, а вулиці безлюдними і темними Я відчувала смуток, біль та розчарування. А що завтра? Проте я розуміла, що не можна здаватись, опускати руки, тому вірила й упевнена зараз, що наш народ переможе. Увесь час я разом з батьками допомагаю нашим військовим, передаючи їжу, малюнки, одяг, предмети побуту. Третій рік під звуки сирен, годинами без світла я продовжую навчатися у своїй рідній гімназії. І вже вирішила, у який навчальний заклад я вступатиму. Хочу допомагати людям, піклуватися про них. Бо вважаю, що сьогодні потребують психологічної підтримки не лише ті, хто повертається з фронту, а й ті, хто живе, працює, навчається в умовах війни.

А особливо варті уваги ті, чиї рідні вже ніколи не будуть поряд, або ті, що втратили роботу, житло, здоров’я… То ж я обрала професію психолога.

Знайомство з Катею додало мені неабиякої впевненості, і я зрозуміла, що обрала правильний шлях. Минулого року до нас в село переїхала сім’я з Харкова, тікаючи від обстрілів. Наша родина допомогла їм знайти житло та облаштувати його. Ми часто запрошували Катю разом з батьками до нас у гості. Перші дні Катя дуже боялася сигналу тривоги. Вона заплющувала очі, притискала долонями вуха й постійно хотіла кудись заховатися. Адже багато чого її родині прийшлося пережити в рідному місті під постійними обстрілами.

Декілька тижнів вони жили в підвалі багатоповерхівки. А коли біля їхнього будинку розірвалася ракета й повилітали шибки, батьки вирішили виїжджати.

Ми з Катею разом ходимо на гурток з баскетболу. У нас багато спільного. Катя стала мені справжньою подругою, як і я для неї. Ми обидві вважаємо себе волонтерками. Так як разом зі старшими допомагаємо збирати речі, продукти, матеріал для плетіння сіток. Усе, що потрібно нашим захисникам і захисницям, ми намагаємося  передати. Просто відчуваю, що це моє місце і я маю бути тут.

Цього року Катя з родиною переїхали в інше місце проживання, але я з нею постійно спілкуюся. Мріємо разом вступати в один навчальний заклад.

Під час війни я зрозуміла, що необхідно цінувати кожну мить свого життя, підтримувати інших, допомагати тим, хто потрапив у скрутне становище. За цей час я  переосмислила дуже багато речей і стала тією, ким я є зараз. І мій шлях на цьому не закінчується. Адже попереду - ціле  життя! Я вірю в нашу перемогу.