Марія, 9 клас, Рокитне, Полтавська область

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Вона завжди несе страх, смерть, розруху, втрати… Цей зимовий тихий ранок 24 –го лютого 2022 року увірвався до нас страшним гуркотом ракет. У перші хвилини ніхто навіть не міг збагнути, що це не жарти. Тепер розуміємо, що почалося справжнє повномасштабне вороже вторгнення, яке змінило не тільки моє життя, а й життя мільйонів людей назавжди.

Я впевнена, що кожен, хто залишився вірний Україні, переосмислив ставлення не лише свого особистого життя, а й до життя людей, як народу.

І, я впевнена, що всі зрозуміли: на першому плані сьогодні найважливіше – це загальнолюдські цінності. Гідність, людяність, честь, відданість, єдність… Звістку про вибухи на сході України та в Києві мені повідомила сестра. Було дуже моторошно й тривожно від цих до болю жахливих слів. Страшно навіть усвідомити, що почалася війна. Через декілька днів уже всі обговорювали ці події. Цілодобово слухали радіо, дивилися телевізор, гортали Інтернет,... і чекали. Чекали хорошої звістки. Що робити? Не знав ніхто. Цілі сім’ї ринули виїжджати в інші місця. Дехто відразу вирушив за кордон.

Мій тато зібрав нас усіх і рішуче сказав: «Ми нікуди не їдемо, залишаємося тут, на своїй землі». Це трохи заспокоїло.

Але мені все ж було дуже страшно, коли полиці в магазинах стали пустими, а вулиці безлюдними і темними Я відчувала смуток, біль та розчарування. А що завтра? Проте я розуміла, що не можна здаватись, опускати руки, тому вірила й упевнена зараз, що наш народ переможе. Увесь час я разом з батьками допомагаю нашим військовим, передаючи їжу, малюнки, одяг, предмети побуту. Третій рік під звуки сирен, годинами без світла я продовжую навчатися у своїй рідній гімназії. І вже вирішила, у який навчальний заклад я вступатиму. Хочу допомагати людям, піклуватися про них. Бо вважаю, що сьогодні потребують психологічної підтримки не лише ті, хто повертається з фронту, а й ті, хто живе, працює, навчається в умовах війни.

А особливо варті уваги ті, чиї рідні вже ніколи не будуть поряд, або ті, що втратили роботу, житло, здоров’я… То ж я обрала професію психолога.

Знайомство з Катею додало мені неабиякої впевненості, і я зрозуміла, що обрала правильний шлях. Минулого року до нас в село переїхала сім’я з Харкова, тікаючи від обстрілів. Наша родина допомогла їм знайти житло та облаштувати його. Ми часто запрошували Катю разом з батьками до нас у гості. Перші дні Катя дуже боялася сигналу тривоги. Вона заплющувала очі, притискала долонями вуха й постійно хотіла кудись заховатися. Адже багато чого її родині прийшлося пережити в рідному місті під постійними обстрілами.

Декілька тижнів вони жили в підвалі багатоповерхівки. А коли біля їхнього будинку розірвалася ракета й повилітали шибки, батьки вирішили виїжджати.

Ми з Катею разом ходимо на гурток з баскетболу. У нас багато спільного. Катя стала мені справжньою подругою, як і я для неї. Ми обидві вважаємо себе волонтерками. Так як разом зі старшими допомагаємо збирати речі, продукти, матеріал для плетіння сіток. Усе, що потрібно нашим захисникам і захисницям, ми намагаємося передати. Просто відчуваю, що це моє місце і я маю бути тут.

Цього року Катя з родиною переїхали в інше місце проживання, але я з нею постійно спілкуюся. Мріємо разом вступати в один навчальний заклад.

Під час війни я зрозуміла, що необхідно цінувати кожну мить свого життя, підтримувати інших, допомагати тим, хто потрапив у скрутне становище. За цей час я переосмислила дуже багато речей і стала тією, ким я є зараз. І мій шлях на цьому не закінчується. Адже попереду - ціле життя! Я вірю в нашу перемогу.