Марина Василівна ніколи не забуде, як у її рідне місто Пологи зайшли окупанти й почали обстрілювати житлові квартали. З особливим болем жінка згадує вбивство сина своїх друзів, який добровільно записався до лав тероборони. 

Мені 47 років, до війни проживала в місті Пологи.

Я ще з квітня відкладала від’їзд: думала, що стане краще, але нічого не змінилося. На будинку вікон немає, дах побитий.

Окупанти ставали своєю технікою і стріляли поряд з будинком. Мені було дуже страшно. Потім була остання крапля, я зібралася і поїхала.

24 лютого – несподіваний день, я не могла повірити, що це відбувається в моєму місті. В Пологи російські військові зайшли 3 березня, і ми одразу опинилися в окупації. Вони стріляли по будинках, по місту, лунали потужні вибухи, розліталися уламки, гинули люди, день і ніч йшла техніка - це було дуже страшно.

2 березня у нас не стало світла о 14 годині. А 12 березня нам його тільки увімкнули. Через деякий час саме там, де я проживала, від вибуху була пошкоджена лінія газопроводу – і не стало газу. Не було води, тому що не було світла, скважини не працювали. Потім, коли 12 березня дали світло, пішла вода. Газ чоловіки відремонтували своїми силами. У квітні знову був вибух біля газової труби, тому десь на три дні ми залишилися без газу. А коли окупанти влучили в центральну лінію, то його вже немає і по цей день.

Як  російська армія зайшла в Пологи, в магазинах виникли великі черги. Люди все розбирали. Згодом магазини закрилися, вже не було хліба, ніде нічого не було. Базарчики не працювали, тому що люди боялися виходити на вулицю. Десь з 20 березня почав працювати магазин приблизно по дві годинки, але в ньому майже нічого не було: ні засобів гігієни, ні хліба. А пізніше, вже під кінець березня, почали ринки з’являтися: люди виносили хто що. Потім почали хліб завозити із Токмака, тоді вже трошки легше стало.

6 березня загинув син моїх друзів - він виріс з моїм сином. Хлопець пішов у тероборону, і його застрелили в машині прямо в голову. Це була для мене шокуюча подія: ні за що постраждала дитина.

Ми виїхали успішно 1 вересня. Планували другого, але нам сказали, що тоді вже можуть не випустити. Тому швидко зібрали речі і поїхали. Заїхали у Василівку десь о 9 годині, а близько 16 виїхали з неї. Можна сказати, що доїхали швидко: приблизно о 21 годині були в Запоріжжі, в «Епіцентрі». Я навіть не знаю, чому сюди вирішили виїжджати. У мене син тут до війни жив і працював. 

Зі мною зараз син і племінник. Брат залишився у Пологах, сестра старша – також там, чоловіка в мене немає. Домашніх тварин я не забрала, свекруха там залишилася. Вона годує їх: і котиків, і собачок.

Я б хотіла, щоб війна сьогодні закінчилася. Вірила, що вона через пів року завершиться. Але зараз окупантів дуже багато заїхало в Пологи, тому навіть не знаю...Та коли все ж таки закінчиться війна, будемо відбудовувати те, від чого нас «звільнили».