Жителька Попасної вірить, що незабаром над окупованим містом буде піднятий український прапор. 

Моя родина – це чоловік, я і батьки. Ми виїхали з міста Попасна, коли вже було дуже страшно. Постійні обстріли не давали нам навіть підняти голови.

Обстріли не вщухали ні вдень, ні вночі. Найстрашніша ніч була з 2 на 3 березня. Гатили всю ніч. Ми спали з дитиною на дивані, а від вибуху звалилися на підлогу.

Потім зранку ми вийшли подивитися, що трапилося. Побачили, що перебило газопровід, перебило інтернет і попало сусідам. Коли бомба впала поруч з нашим будинком, прилетіла в баню, то ми в той момент подумали, що треба прибрати будинок і поїхати, хоча за вісім років звикли до усього. Але нас вивезли військові раніше, ми навіть зібратися не встигли - просто виїхали.

Бо страшно ж! Дивишся у вікно, а там з одного боку хата горить, з другого теж горить. Дивишся – в сусіда даху немає.

Ну ми, слава Богу, не бачили смертей поруч, але багато читали, що багато людей завалило, що людей ховали у дворах. Шок був в тому, що руйнували просто мирне житло. У нас не було військових об’єктів, але нас обстрілювали.

Я встигла все купити ще до війни, тому у нас були запаси. Але ми з чоловіком говорили до цього, що, якщо можна пересидіти, ми будемо сидіти, але не більше місяця. І запасів у нас було рівно на місяць, у тому числі хліб, який лежав в морозильній камері. І ще, ми жили в приватному будинку, щось ще було своє. Коли не стало води та світла, у нас був котел на дровах, і ми на ньому готували їжу.

Після того як ми виїхали, ми вже поміняли два міста. Спочатку приїхали в сусіднє село до родичів, між Бахмутом і Попасною, потім поїхали до родичів у Запоріжжя. Нас там гарно приймали, а зараз ми в Житомирі, тому що сюди переїхала моя робота.

Я вже нікуди не хочу їхати: в Житомирі добре приймають, дуже відкриті люди, вони нам співчувають, принаймні ті, з ким ми спілкувалися. Але дуже хочеться додому, і дуже прикро, що там господарюють ті… навіть не знаю, як їх назвати.

Дитина дуже сумує, коли дивиться фото з минулого життя. Починає плакати за своїми друзями, іграшками. От така ситуація.

Я думаю, що це надовго, доки не відбудеться повне звільнення територій, коли буде повна деокупація. Це моя думка. Я думаю, що гаряча фаза припиниться. Але щоб припинити війну, треба десь два-три роки. Ми ще мали надію, коли сиділи вдома, що ця війна ненадовго. А зараз думаю, що в цьому році точно не закінчиться.

Просто треба працювати, і багато. Я вірю, що в мене буде будинок, дитина буде вчитися. Ми зараз вирішуємо це питання, і я сподіваюся, що над Попасною буде український прапор, і все буде добре.