Кірстя Анна, 11 клас, Кандибинський ліцей Костянтинівської сільради Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Миронюк Лілія Володимирівна

"Війна. Моя історія"

Того ранку мене ніхто не будив до школи. Будильник підозріло запізнювався з дзвінком, а мама, як завжди, у четвер, поїхала на базар.

Мій сон перервався звуком – гуркотом, який чувся в небі. Якось інстинктивно я загорнулася в ковдру, яка обійняла мене теплом, і розплющила очі. Тривожно не було, адже неподалік є аеропорт, і звуки пасажирських літаків для насс звичні. Тому я не звернула на це уваги.

Телефон задзвенів зненацька. Це телефонувала мама. Я почула її стривожений голос: «Аню, все гаразд? Прокидайся. Війна!!!»

Цієї миті я зрозуміла: щось страшне й моторошне увірвалося в моє життя. Почала дзвонити рідним, друзям, однокласникам. Навчання в школі відмінили…

Вже кілька днів було тихо. Бачила, як про щось тихо гомонять старші люди, а діти не виходили зі своїх будинків. Кожен був у якомусь очікуванні. Ми всі чекали новин, хоча розуміли, що найстрашніше - попереду…

…Усе село прокинулося від страшного ревища, яке луною котилося балкою. То «йшла» колона ворожої техніки. Скрадалася вночі, боязко й підло. Зв'язок обірвався. І стало по-справжньому страшно…

…Вони «розташувалися» біля сусіднього села, в якому проживають мої рідні: бабуся з дідусем, дядько зі своєю донькою Любою, яка була вагітною (на 9 місяці) і мала маленького синочка. Стало зрозуміло: ми всі в небезпеці!

…Вперше я почула «шелест» градів, коли почали обстрілювати околиці міста. Це тривало вже кілька днів, а здавалося – вічність…

… Люба відчувала, що її синочок має ось-ось народитися, треба їхати в лікарню. Але як? Наражати на небезпеку свою доньку дядько не став. Тому привіз її до нас, адже моя мама - її рідна тітка і хрещена мати. В ніч на 11 березня пологи прийняла медична сестра Тетяна Павлова (наша односельчанка) за інструкціями акушера-гінеколога з Миколаєва. За усіма процесами медик Людмила Чинякова спостерігала онлайн. Народився хлопчик, Матвійко. Мій племінник. І маленький герой, якого вітали з народженням. Сьогодні він вже справжній маленький чоловічок – має стійкий характер і бойову вдачу.

…Наші військові рашистів «налякали», тому вночі ворожа колона почала відступати. Відступ тривав до самого ранку. А вранці, коли люди побачили військову техніку з нашим синьо-жовтим прапором, весняне морозяне повітря задзвеніло радісним: «Наші! Це ж наші!!!». Ми всі плакали…

Моє життя докорінно змінилося: тепер я ціную кожну миттєвість, що дає мені проводити час зі своїми рідними, близькими, друзями. А ще безмежно вдячна нашим Захисникам, які дають можливість продовжуватись життю. Бо людське життя – це найвища цінність в моїй державі. Житиме український народ – житиме Україна!!!