Звізденко Єлизавета, 10-в клас, Лозівський ліцей №4

Вчитель, що надихнув на написання — Мартинюк Олена Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого 2022 року. Я прокидаюся, приводжу себе до ладу. Перед уроками зустрічаюся зі своєю подругою, і ми разом йдемо на уроки. У школі все як завжди: заняття проходять спокійно, ми обговорюємо, як уже стомились і знову хочемо канікул. Повернувшись зі школи, я відпочиваю перед танцями (якщо є час), а потім ми їдемо до бабусі в село.

Цей день міг і мусив бути саме таким, але наші “сусіди” вирішили, що треба щось змінити. Відразу зрозуміло, що їхні навички мислити на рівні неандертальців. Але як бачимо, вони погано знають історію, якщо повірили в те, що нас можна легко зламати, а тим паче– знищити.

Двадцять четверте лютого 2022 року. Я прокидаюсь о шостій ранку від голосу мами, яка каже: “Прокидайся і збирай речі, їдемо в село, почалась війна ”. Якою була моя реакція? Не знаю, як ви, але я ніколи не висипаюся. Саме тому я просто покивала головою та лягла далі досипати, коли через двадцять хвилин знову підійшла мама і вже почала кричати, щоб я вставала. Ну кому не хочеться поспати зранку? Але ми доволі швидко зібралися, якщо чесно, то єдине питання, яке мене тоді хвилювало: “Чи потрібно нам йти до школи?” Ми поїхали в село, по дорозі заїхавши за подругою. Сестра мами на той час жила в Харкові зі своєю сім'єю, саме від них ми дізналися, що почалася війна. Вони ще о п’ятій почули вибухи і, зібравши речі, відразу поїхали до бабусі. Через декілька днів до нас приїхали ще родичі - родина з сімох людей. Ще до нас приходили час від часу друзі, які жили неподалік.

Таким чином, ми жили всімнадцятьох, плюс два котики.

Не скажу, що жити з такою кількістю людей класно, через те що у всіх свої таргани в голові, зате не було нудно.

Нам з подругою і сестрою нічого не залишалось, окрім як грати в карти та гуляти селом. Якось ми вирішили прогулятися трішки далі, але не розрахували час. Коли почали повертатися назад, на годиннику вже було за п’ятнадцять хвилин шоста, а комендантська тоді починалася о шостій. І ми з надією домчати додому за п’ятнадцять хвилин, хоча туди ми йшли півтори години, почали бігти з усіх сил, навіть на нормативах з фізкультури ми так не бігали. Звичайно, добігти так швидко нам не вдалося. Тому нам добре так дісталось на горіхи від батьків.

Час від часу ми з батьками готували їсти, малювали листівки для військових, робили паперових жабок з прапором України для них. Також ми зробили ще декілька таких жабок, підписали їх “путін” та “росія” та кинули у вогнище. Тому перші декілька місяців, які ми проживали разом, не були такими сірими, а в деякі моменти навіть веселими. Розумію, що слово “весело” не зовсім підходить під нашу ситуацію в країні, але щодо мене, забитися в куток та казати, як усе погано - набагато гірше. Через деякий час всі пороз'їжджалися: хтось повернувся додому в Харків, ми-у Лозову, але сім’я моєї тітки залишилася та живе зараз тут.

Коли ходили чутки про те, що скоро будуть наступати на нас, то ми з мамою і братом поїхали до Болгарії як біженці.

Ми пробули там місяць, повернулися через те, що дуже просилася додому. Не знаю, чому мені так хотілося повернутися: чи просто не сподобалось там, чи через переживання за близьких мені людей, які залишились в Україні, адже я люблю подорожувати. Але свого я домоглась, і ми поїхали додому. Є дуже влучний вислів: “У гостях добре, а вдома краще”.

Війна - однозначно жахливе явище та подія. Багато людей втратило щось цінне: близьких, житло, повсякденний ритм життя, спокій, відчуття безпеки.

Щодо мене, я втратила місце, яке було моїм другим домом - Будинок культури. Я ходила туди протягом десяти років, неприємно, коли місце, де ти провів стільки часу, де було стільки спогадів, просто взяли і знищили.

І те, що, напевно, втратила кожна дитина, - найкращі шкільні роки.

Закінчу тим, що скажу: незважаючи на все, що нас оточує зараз, потрібно продовжувати жити та насолоджуватись цим життям. Адже воно не закінчується на цьому. Вивчайте історію, щоб знати, що такі сусіди, як росія, були завжди, бо історія України–це історія боротьби з тими, хто хотів нас поневолити, тому що українські землі завжди були ласим шматком для чужинців.

Імперські замашки росії з часів Шевченка не змінилися. Їхній “цар” вирішив знищити нас як націю. Але він погано знає історію. Мій народ знищити неможливо,

він завжди поставав з попелу, як той птах Фенікс, як та неопалима купина. Поставав на зло і заздрість лютим ворогам. Так було і так буде завжди.

Тож, перефразовуючи слова Т.Шевченка, хочу сказати :

Борімося — поборемо.

Нам Бог помагає.

За нас правда, за нас сила

І воля святая...