Янченко Софія, 11-м клас, Конотопський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання — Хижняк Інна Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Важкі часи народжують сильних людей, і в кожного покоління свій Афганістан. Та чи, прийшовши в цей світ, хтось думав, що доведеться стати сильним, попри свою неготовність до цього?

Це зветься долею, і часом вона не справедлива для нас, бо посилає уроки, на засвоєння яких потрібно дуже багато часу.

Величезним випробуванням для всієї України став ранок 24 лютого два роки тому. Із цього дня всій нації судилося знову взятися за зброю, сродну кожному громадянинові, як це було з їхніми батьками, дідусями та більшістю старших поколінь, і стати на захист рідної землі.

Ранок того четверга був подібним іншим ранкам, і, прокинувшись із думкою, що зовсім скоро в школу, я навіть не подумала про те, щоб увійти в соцмережі. Лише за сніданком почула про початок війни, і рука, у якій тримала чашку, задрижала. Схопившись за телефон, я почала читати новини, а потім почався найдовший місяць у житті, який, ніби передсвітанковий туман, розвіявся до цього часу, і в пам’яті залишилася тільки емоція невимовного жаху, жаху, що все знову може повторитися.

За пів року спогади про події лютого відійшли на другий план, моє місто повернулося до буденного ритму, тільки часті тривоги нагадували про небезпеку. Я почала цікавитися історією свого міста, а згодом і популяризувати її. Приблизно в цей період і сформувалися мої політичні погляди, яким не зраджую донині. Пам’ятаю, люди були такі згуртовані, зацікавлені в пізнанні власної бувальщини, захисті свого дому. Але десь глибоко в душі завжди лунав голос: “А в когось уже давно немає дому! Вони очужіли, і тепер немає спокою в їхніх серцях!”

Затишшя було недовгим, і вже цієї осені моє місто зазнало сильної атаки шахедами. Після цього у свідомості зародився новий страх: це неодмінно повториться і є лише питанням коли. 

Після того мене ще мучили думки й сумніви, чому постраждалим судилося це пережити й чому на їхньому місці не була я. Мабуть, поки мій час не настав, і розуміння цього додає сил жити.

Хіба зарадиш чужому лихові співчуттям? Твердо переконана, так. Саме тому вже цього літа, щойно виповнилося 16 років, я пішла працювати волонтером. І на цьому етапі, як виявилося, мій шлях перетнувся із безліччю інших. Щодня приходили старі й молоді, інваліди, ВПО й військові. Найболючіше було бачити дітей, які розповідали, як виїздили з батьками з окупованих міст.

Вони ділилися історіями, у яких проводили вечори між двох стін на кариматах, учили уроки під ліхтариками, купалися в тазах, коли не було води через обстріли.

Мала печаль дужче за всіх плаче, а велика – мовчить. Боляче, невимовно боляче розуміти, що деякі сучасні українські діти ніколи не жили без війни. Якими вони будуть згодом? Нікому цього не відомо, але, як мені здається, їхні серця, як нічиї інші, будуть сповнені любов’ю, співчуттям, розумінням... Лише сильні люди вміють прощати, і саме тому їм дана непроста доля.

Ще однією подією у формуванні моєї особистості був вчинок товариша, однодумця й у деякому роді побратима, який, досягши повноліття, одразу пішов на фронт. Безумовно, він зробив це заради майбутнього України, заради її дітей, заради кожного з нас, котрі нині на своїй землі, і тих, які повернуться додому.

Незважаючи на хвилини слабкості, відчаю та розпачу, я вірю, що темрява не може тривати вічно. Неодмінно на нас проллється світло, і, сподіваюся, воно ніколи не згасне. І

безумовно, війна народжує сильних людей, але ніхто, поглянувши в очі солдата, не розпочне її знову.