Катерина Тихоненко, 10 клас, Дашковецький ліцей Якушинецької сільської ради Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Слободиська Світлана Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

За вікном була зима. День починався як зазвичай: дзвінок на урок, шум у коридорі і жваві розмови в класі. Однокласники ділились новинами, обговорювали тренди, хтось списував домашку. Ніхто з нас навіть не здогадувався, що сьогодні в наше життя увірветься горе зі страшним болем. Мою кращу подругу покликав старший брат. Катруся, зазвичай флегматично вискочила з класу. Вона повернулась, не сказавши ні слова, взяла одяг і пішла мовчки. Моя Катя, з якою у нас ніколи не було таємниць, з якою ми будували найфантастичніші плани, різко зібралась і вийшла. Згодом зайшла класна керівниця.

Мовчки обвела нас всіх поглядом, її очі були червоні від сліз. А потім здавленим, тремтячим голосом промовила, що Катрусин тато загинув на війні.

У той момент мені здалось, що всі мої нутрощі опустились донизу, ноги почали тремтіти, а серце калатало як навіжене, розриваючи невимовним болем груди. І от саме тоді я сповна відчула, що таке безпорадність. Чим я можу допомогти своїй Каті?

У класі запанувала мертва тиша, здавалось було чути як павук в’яже свої тенета.

Наступні дні були розмитими.

У класі не було звичного сміху, галасу. Все більше говорили про війну, жахіття, згадували рідних, які стали на захист рідної землі від нелюдів.

Через кілька днів ми з усіма однокласниками утворили живий коридор з квітами для тата-Героя, який повернувся На щиті до рідної домівки. А потім похорон. Ніколи не бачила такої кількості людей на прощанні, стільки військових і безмежне море квітів, і не чула таких церковних дзвонів, які б так били набатом у скроні.

Я не спускала очей з Каті. Вона стояла поруч з мамою: бліда, змарніла, з холодним поглядом, без сліз. Глибока, безкрая прірва розділила долю Каті на до… і після…

Ця подія змінила все. Назавжди. Війна увірвалась реальністю, залишивши рану, яка ніколи не загоїться. Але водночас це горе об’єднало, згуртувало і показало надзвичайну силу допомоги.

З важкої психологічної травми Катрусю витягували як могли. Спочатку мовчки, далі — поглядом, обіймали, присутністю. Катя не лишалась на одинці зі своїм болем. Щодня ми були поруч: і в класі, і в переписках, і навіть тоді, коли не знали що сказати. Бо іноді, щоб допомогти, потрібно просто бути.

Подруга змінилась. Від колишньої жартівливої усміхненої дівчинки залишився лише образ. Вона відразу стала дорослішою, серйознішою, зрілішою. Але завдяки нашій дружбі, мені здається, в її очах почало з’являтись світло, а в мене — надія. Надія, що Катя втілить в життя бажання свого татка-Героя! Надія, що союзники підтримають прагнення українців бути вільними і незалежними! Надія що скоро прийде довгоочікуваний мир! Бо татусь Каті, як і інші татусі, сини, брати, чоловіки, які відали своє життя за рідну землю, заслужили в Господа Бога, аби їх родини жили у вільній, квітучій, незалежній, державі — Україна!

Тепер я знаю справжня сила — не в броні і не в зброї. Вона в серці. Вона в підтримці. Вона в бажанні йти далі по життю! Героям Слава!