Тихоненко Катерина, 10 клас, Комунальний заклад "Дашковецький ліцей Якушинецької сільської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Слободиська Світлана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кожен з нас проходить свій шлях війни. Страх. Він переслідує мене, мов тінь, вже 1000 днів війни. Ще 24 лютого моє та безліч інших життів перевернулись з ніг на голову – світ зруйнувався, і ми опинились у полоні безжальної війни. Але, незважаючи на цей постійний страх, глибоко всередині кожного з нас є незламна сила, яка змушує нас йти вперед, навіть коли все здається безнадійним.

Щодня народ України мужньо долає виклики сьогодення, бореться з непередбачуваними змінами подій та постійною невпевненістю у завтрашньому дні.

Зараз, проходячи вулицями міста, не завжди можна здогадатися, що в країні триває війна. Люди поспішають повз: хтось біжить на роботу, хтось уже неквапливо повертається додому. Їхні думки, мов метелики, витають у повітрі, сповнені планів - у когось на обличчі сяє усмішка від смачної кави чи вдалого робочого дня, хтось радіє майбутній зустрічі зі старими друзями. Та є погляди, що, наче холодний вітер, змушують повернутися до суворої реальності, нагадуючи, завдяки кому я можу крокувати цією дорогою. Це погляди військових, які пройшли крізь пекло, переселенців, які бачили невимовний жах, та рідних, що не дочекалися своїх героїв або продовжують їх чекати з надією.

Такі погляди не можуть залишити байдужим, особливо коли це близька людина.

Моє серце стискається, коли я дивлюся в очі своєї подруги, яка втратила на війні частину себе — свого батька. Після того дня вона, мов маленький сірник, почала повільно згасати прямо на моїх очах. Її усмішка вже не здається такою щирою, очі більше не світяться тією іскрою життя, а в її діях відчувається холодна механічність. Колись завжди життєрадісна і відкрита, вона перетворюється на когось, кого я, здається, зовсім не знаю.

Мені навіть страшно уявити, скільки зараз таких зламаних життів.

Скільки дітей залишилися без батьків, скільки жінок так і не дочекалися свого коханого. Скільки матерів досі сидять біля вікна, у вічному очікуванні, з надією, що ось-ось побачать своїх дітей, своїх янголят, які вже ніколи не повернуться додому. Війна продовжується, і, як би не хотілося це визнавати, людина здатна звикнути до всього, на жаль чи на щастя. Спочатку страх, тривога та біль пронизують кожен день, мов холодний вітер, але з часом ці почуття стають менш гострими. Люди навчаються жити далі, навіть серед постійних звуків тривоги. На щастя, здатність звикати до труднощів також допомагає їм не втрачати надію. Вони знаходять у собі сили боротися, підтримувати один одного та створювати нові можливості, немов квіти, що проростають крізь тріщини асфальту.

Мене, наприклад, дуже вразила історія хлопця Дениса, який, наступивши на ворожу міну, втратив праву ногу. Але, не здавшись, він менше ніж через три місяці одягнув протез і зробив свої перші кроки, мов пташеня, що вперше вирушає в подорож.

Зараз він прагне повернутися до свого підрозділу, щоб знову виконувати завдання на своїй посаді, доводячи всім, що справжня сила духу не знає меж. Прикладів героїзму, порядності та доброти навколо безліч. І, як я вже переконалася, українці є такими. Адже ми наслідуємо предків-козаків, які мужньо та хоробро захищали Батьківщину від жорстоких загарбників. Цей дух боротьби і незламності передається з покоління в покоління, надихаючи нас на нові звершення у важкі часи.

Так само і наші рішучі, безстрашні воїни ЗСУ, для яких доля України понад усе. Мов незламні каменярі, вони ведуть нас у вільне майбутнє, відстоюючи нашу незалежність і надію на краще життя.

Я глибоко переконана, що навіть у найтемніші часи українці демонструють неймовірну мужність, згуртованість, незламність. Я мрію, щоб прагнення наших предків про вільну і суверенну державу здійснилися, щоб тисячолітній шлях боротьби увінчався довгоочікуваною Перемогою.