Я була на роботі в нічну зміну. Почалася війна, і в мене був шок. Я не знаю, як це пояснити. Паніка була, розгубленість. Я швиденько додому побігла. 

Ми виїжджали вже 4 квітня. Волонтери допомагали, евакуювали нас. Спочатку виїхали в Слов'янськ, звідти - у Лозову, далі - в Хмельницький. Жили в Кам'янці-Подільському, але там немає роботи, а житло дуже дороге, і ми переїхали до Броварів. У чоловіка в Києві сестра двоюрідна.

Нам тут допомагали фонди. У чоловіка є інвалідність. Усе нормально. Нам допомагали, і ми дуже вдячні. Але в нас було усе, а тепер немає нічого. Це дуже тяжко.

Війна нас розділила з рідними. Ми виїхали у вільну Україну, а мої двоє братів залишилися там. Ми виїхали сюди, бо діти сюди поїхали. 

Хочеться, щоб швидше закінчилося це жахіття, бо онукам треба вчитися, та й нам хочеться ще пожити в нормальній країні. Чекаємо перемоги.