Ми почули виступ Путіна по телевізору, а потім дізналися, що обстрілюють Київ. У нас в Лисичанську з першого дня обстріли були нескінченні, і це неможливо було витерпіти. Коли ми виїжджали, дорогу вже обстрілювали. Ми ж до останнього думали, що ЗСУ не здадуть Лисичанськ.

Десь тижні два в місті були і ліки, і вода, а потім води не стало, і світла теж. На городі багаття палили і їсти готували. А потім уже стало нестерпно. Страшно було, коли по жилим кварталам били. У нас там чотири мікрорайони, де приблизно тисяч 40 населення жило. 

Коли в нас обстріли почалися, то поцілило в будинок. І в інший теж – біля під'їзду. Усі вікна повилітали. Ніякого життя не було. Треба було виїжджати.

Волонтери забрали нас, і ми виїхали в Дніпропетровську область.У Дніпрі побули в знайомих п’ять днів, а потім вони сказали, що до них із Покровська родичі їдуть, і нам треба було виселятися. Нам подзвонили з Броварів знайомі і сказали: «Приїжджайте сюди». Ми приїхали у 2022 році, і тепер тут живемо. 

Наші рідні далекобійниками працювали, і якраз у той момент вантаж із Сіверськодонецька повезли в Білорусь. Їм треба було завантажуватися та повертатися 24-го назад в Україну. І їх тоді затримали білоруси. Вони були місяць чи два там заарештовані, а потім їх випустили в Польщу. Тут, на Київщині, якраз уже йшли бої. 

Я вважаю, що треба сідати за стіл переговорів і розмовляти. Це ж не діло – 15 мільйонів людей утекли з країни. Щось треба робити, звісно. Майбутнє хотілося б бачити в Україні, і щоб усе було так, як до 2014 року. Бачите, росіяни не віддають нічого, що захопили ще у 2014 році. Цей конфлікт ще і внукам нашим доведеться розсьорбувати. Ми цього сусіда нікуди не відсунемо - треба з ним поряд якось існувати. А вже як війна закінчиться, тоді буде видно, що далі.