Мені 26 років, є трирічна дитина. У перший день війни я була розгублена. Ми виїхали з дому, коли тільки почали Харків бомбити. Дуже великий потік машин був по дорозі. Аварії були, поки ми виїхали з цієї зони. 

До нас окупанти дійшли вже пізніше, але ми швидко покинули місто і цього не бачили. А батьки мої сиділи в підвалі довго.

Ми спочатку були на Закарпатті два місяці, потім переїхали в Хмельницьку область. Зараз ми в Кременчуці. Мандруємо. У нас немає кінцевого пункту призначення. 

Нас, як і всіх українців, які залишилися без будинку, кинули напризволяще: держава нас ніяк не підтримує. Роботи жодної немає, чоловіків забирають на фронт. А виїхати за кордон я сама не можу, бо в мене тут родина. Я не бачу майбутнього. Ніяк зовсім.