«Війна увірвалася в моє безтурботне життя»

Мазітова Дар’я, Височанський ліцей №2, смт Високий,  Харківська область

У конкурсі есе "Один день" її  робота зайняла 3 місце

Вчителька - Ківа Яна Павлівна

Війна… Страшне, зловісне, підступне слово. Для мене лише слово, яке несе смерть, розруху, біль, втрати, крик розпачу та безвиході. Про війну я знаю із книг, фільмів, оповідань дорослих. Але чи змогла я його усвідомити усією душею та всім своїм розумінням?!

Існування у воєнний час далеко не завжди може бути свідомим. Людина може почути в новинах про початок війни, але бути при цьому бути ще надто юною, щоб зрозуміти весь тягар ситуації або елементарно почати боятися.

Вона не бачить на вулиці танків, не чує за рогом вибухів, тому продовжує жити своїм життям, заспокоюючи себе тим, що ця найстрашніша війна відбувається десь далеко від її світу. Ця подія існує в його розумінні як якась розповідь, легенда, билина про те, що десь за сотні кілометрів від неї люди вмирають і живуть життям гірше за смерть.

І далеко не завжди є розуміння того, що ті люди є рівно такими ж, як ви. Такі ж тіла і душі, які мають свою історію, любов, почуття, життя, зараз борються за три сотні кілометрів від нас.

Що мені в них не подобалося, то це їхня мовчазність, незацікавленість у тому, що цікавило мене. На моєму фоні дівчинки, що безтурботно кричить та радіє, вони виглядали похмуро. Неохоче їли, мало грали в принесені мною іграшки, сиділи й дивилися на порожню сторінку форзаца книжки, намагаючись замінити рельєфом паперу ту картину, що повисла в пам'яті.

Вони відчайдушно намагалися знайти в моїх іграшках ту ж мою наївність і безтурботність, якою сяяв мій розум, що нічого не розуміє.

Я продовжувала жити так само, як і раніше (адже дитинство – золота пора). А для цих нещасних дітей усвідомленість всього жаху війни прийшла одним разом, миттєво, без попередження.

У той самий момент, коли, прийшовши зі школи, вони зрозуміли, що їм немає куди йти. Будинку не залишилося, на його місці суцільне полум'я та сажа. Ці діти стали свідками, точніше учасниками цієї трагедії, вони відчули і побачили, боялися і плакали.

Що ж сказати про себе? З моменту переїзду до нас біженців минуло вже 7 років, а я все ще не можу серйозно сприйняти всю реальність того, що відбувається на сході України.

Може, через мою незацікавленість у цьому, може, через малу кількість інформації про війну в моєму оточенні. Може, через те, що я особисто не бачила всього того жаху. На краще це чи на гірше? Сказати справді складно.

З одного боку, я сліпо продовжую жити у своєму спокійному мікросвіті, не вміючи виявляти щире співчуття людям, з іншого боку, мій спокій зберігає мене як морально, так і зберігає моє суттєве життя. Чи радіти моїй сліпоті чи дорікати собі в цьому? Як бути? Нажаль я не знаю. Погано це чи добре? Судити вам.

Можливо, події останніх років змінили моє уявлення про щастя. Можливо, в душі я теж дуже переживаю і страждаю, замислюючись про страшні наслідки війни. Адже життя таке, що дуже часто нам доводиться ховати справжні почуття, свою душу, свої переживання.

Одне, що я точно знаю, то це те, що я чітко уявляю, що таке щастя. Чи можу я назвати себе щасливою? Поняття щастя кожної людини, звісно, індивідуальне. Для когось щастям є пробудження з метою піти на улюблену прибуткову роботу. Для когось щастя – це прокинутися в обіймах з коханою людиною. Може, щастя – це прокинутися під тихі голоси розмов батьків із боку кухні.