меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Антоніна Драгун

«Війна в дітей дитинство забирає»

переглядів: 147

Драгун Антоніна,

учениця Лисичанської спеціалізованої школи № 27.

Її твір на конкурсі творчих есе «Один день» зайняв 1 місце.

Чи може один день перевернути все твоє життя? Може…

Того дня я раптом стала дорослішою… Страшні звуки снарядів пам’ятаю донині. Тоді ж мене, семилітню дівчинку, вони примушували тремтіти від страху…

Героїня у 2014 році

У пам’яті збереглись певні фрагменти…Я з мамою лежу на підлозі, ховаючись від вибухів. Наші коти теж поруч. Вони не рухаються, розуміючи, що відбувається щось жахливе.

Потім біжимо до підвалу. «Хуткіше, хуткіше», – чується позаду. А ми не можемо швидше: моя мама на дев’ятому місяці вагітності.

Тоді я відчувала, що відповідальна  за неї. І не тільки за неньку, а ще й за мою маленьку сестричку, яка от-от мала народитися. Це станеться пізніше, саме в той день, коли Лисичанськ визволять. І назвемо ми її Вікторією, що, як відомо, означає «перемога». Та до цього ще далеко.

Ми ховаємося в підвалі. Душно… Спекотно… Темно… Тільки б залишитись живими… Здавалося: все, що відбувається з нами, – якийсь жахливий сон. Так  хотілось вірити, що  прокинешся – і буде, як раніше: я гулятиму з друзями, дорослі ходитимуть на роботу, увечері ми збиратимемося й радітимемо життю.

Навіщо  страшенним вихором у наше життя увірвалася війна?! Вона перевернула все й примусила зрозуміти, що мир – це найбільша цінність.

Хтось плаче, хтось мовчить, хтось безупинно нервово щось говорить. Час тягнеться безкінечно довго. І найжахливіше – це невизначеність. Ми не здогадувались, як довго ще доведеться ховатись, але чітко знали: зверху – небезпека, а в підвалі – порятунок.

Чи про такий рай на нашій землі  ти мріяв, Великий Кобзарю?! Тече «сторіками кров у синє море»… Ти звідти, мабуть, бачив, як, залишившись без світла, води, газу, ми виходили на вулицю й розпалювали багаття, щоб приготувати іжу для всіх мешканців під’їзду. Люди зносили харчі, воду (у кого що було) та намагалися вижити, підтримуючи один одного.

Горе об’єднало нас, зробило сильнішими. А в українців завжди так: біда тільки загартовує.

Пам’ятаю: недалеко від нашого будинка стояла дев’ятиповерхівка.  У неї влучив снаряд, поцілив прямо всередину. Який це був жах! Таке можна побачити тільки в кіно, та ми стали реальними свідками страшного злочину проти мирних людей.

Минуло вже сім років відтоді, але й досі боляче згадувати ті події. Це рана, яка, мабуть, ніколи не загоється. Коли все  скінчилось, розбита дев’ятиповерхівка стояла ще довго, як примара. Потім її розбирали, частинами вивозили, пізніше розрівняли на тому місці землю й посадили берізки.

Кожного разу, коли я проходжу повз них, перед очима постає давня страшна картина. А молоді дерева спокійно шелестять  листячком, ніби нічого й не сталося. Там, буває, гуляє моя сестричка Вікторія.

Дай Боже, щоб вона ніколи не побачила того, що я! Хай слухає шепіт берізок і радіє життю! Хай не поспішає дорослішати! Я пишу про війну, а вона  нехай ніколи не відчує на собі її зле дихання!

Я знаю не з підручників про неї.

Я знаю, чим для всіх вона страшна,

Як знищує, вбиває, забирає

І в пам’яті лишається вона.

Війна на Сході  ще, на жаль, триває.

Хоч  в Лисичанську мир, а десь – війна.

Вона в дітей дитинство забирає.

І душі ранить назавжди вона.

І хоч снарядів я уже не чую,

Але не зможу більше їх забуть.

Хай знайдуться нарешті ті Мойсеї,

Що нас до світла й миру приведуть!

Героїня у 2021 році
Лисичанськ 2014 2021 Текст Історії мирних молодь 2014 психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій