Лівша Денис Віталійович, 17 років, Курахівський ліцей “Престиж”, м.Курахове

Есе «Один день»

Ви любите український степ? Ці безмежні поля, що сповивають тебе, немов дитину. Цей п’янкий аромат ковили та соняхів, і синє небо… Небо. А літаки? У своєму дев’ятирічному віці я вже знав, що то великі білі птахи. Вони летять кудись вдалеч, а по собі залишають лише довгий слід. Скажу чесно: я обожнював їх.

Однак чомусь, в одну мить, вони змінились. Крила покоротшали, ніс загострився та й літали вони вже не так поважно. Скоріше раз-по-раз виринали невідомо звідки й поспіхом проносились над моїм містечком.

До речі, мене звати Денисом. Напевно, було б украй неввічливо, не повідомити читачеві деякі відомості зі своєї біографії. Сьогодні я навчаюсь в одинадцятому класі і, як кожен школяр, переймаюсь своєю долею, а точніше: складанням майбутніх іспитів.

Мені запропонували виконати дану роботу, адже я, як ніхто інший, знаю, що таке війна очима дев’ятирічного хлопчика з самісінької околиці Донецька.

***

- Збирайтеся хутчіш…

- Я вже готовий.

Хто не знає квапливих зборів, коли всією родиною кудись поспішаєте. Тоді був саме такий день, адже виповнилось рівно двадцять два роки з моменту одруження моїх батьків. Як зазвичай, ми поїхали до бабусі й дідуся, які вже чекали на нас.

Мене завжди дивував вираз “іронія долі”. Що воно таке? Відповідь на це питання я отримав вже досить скоро.

Щойно ми сіли за святковий стіл, пролунав телефонний дзвінок. По місту розповсюджувались чутки про наближення небезпеки. Хвилина цілковитої тиші. І раптом: “Збираймося”, - пролунало з маминих вуст. Однак звучало це зовсім невиразно. Бабуся й дідусь відмовились покидати домівку. Почуття невизначеності сковувало рухи. Та на вустах було одне питання: “Що буде далі?”

***

Широкий степ… Вечірня прохолода надає життєдайних сил, але… Червоногарячий небосхил грає злісними фарбами. В автомобілі всі мовчать. Я поступово засинаю. Прокинувся, коли останні промені сонця ледь виринали з-за обрію.

Ми стоїмо на місці. Колона воєнної техніки перетинає дорогу. Мені здавалось, що вона не мала кінця.

Та й необхідно визнати, що моє наївне серце хотіло продовження цієї вистави. Адже всі ті іграшки, що стояли в мене на полиці, ожили. Думками я поринув у гру. Мені хотілось бути там, всередині цього танку, відчувати неперевершену могутність і велич.

На місце призначення ми прибули дуже пізно. Я одразу ліг спати, а мені все виділись ті чудернацькі машини. Однак ранок перегорнув мій світ.

11 липня 2014р. було обстріляно місто Мар’їнка. Гра скінчилась. Загинули люди, безвинні люди. Образи техніки і таких улюблених літаків перетворились на химери в моїй уяві. Того дня моє серце вперше здригнулось від холодного подиху війни.

***

Історія не вибачає помилок. Мільйони людей стали заручниками жорстоких ігор “найсильніших” світу цього. Війна змінила долі людей, окреслила нові цінності. Однак, пишучи твір, я розумію, що ці події допомогли кожному з нас усвідомити, ким ми є насправді. Саморобна грубка, зібрана волонтерами, і вовняний шалик, зв’язаний доброю бабусею, однаково гріли наших захисників холодними лютневими вечорами.

Війна викрила всі карти, давши зрозуміти, що тільки ми творимо свою долю. Ми – ковалі власного щастя. А наша сила в єдності і відданості один одному…

Проте я вірю, що все стане на свої місця. І символом цього є кудлатий Сірко, який вже впродовж семи років чекає своїх господарів. Він, як і раніше, віддано охороняє свій дім, охороняє “руїну”, немов би каже: “Я живий! Тут є життя! Війна не відбере у мене пам’ять про мою родину!” І дійсно, якщо він чекає, то не все ще втрачено, і настане мир, і у вікнах “руїни” врешті-решт запалає родинне вогнище!