Історії, які ви нам довірили
Війна – це горе. Ми жили в себе вдома, тато добудовував будинок в Єнакієвому. У нас був величезний двоповерховий будинок. Разом з іншими активістами проводила проукраїнські акції. Торецьк звільнили 21 липня 2014 року, а Єнакієве донині в окупації. Я не шкодую про те, що їх проводила, але через це мені довелося бігти. Тато закінчував укладати плитку у ванній. Я зателефонувала і сказала, що через добу нам доведеться тікати. Тоді прийшло цілковите усвідомлення війни.
Війна – це горе, нічого страшнішого в житті не було. Сподіваюся, не буде.
Звичайно, вона почалася набагато раніше. Я усвідомила, що війна – це не тільки бойові дії, війна – це ще й наслідки твоєї громадянської активності, коли совість наказує виконати обов’язок перед собою. Це не красиві слова перед країною. Ти просто не можеш по-іншому.
А потім ти розумієш, що війна – це коли твої логічні дії призводять до абсолютно нелогічних наслідків. І все горе полягає в тому, що тобі доводиться бігти, а війна все перевернула з ніг на голову. І зрештою ти біжиш кудись у чуже місце.
Я зателефонувала на гарячу лінію Фонду Ріната Ахметова, і завдяки чудовій дівчині Олені ми потрапили в транзитний пункт. Я просто почала благати, щоб якось виїхати. Автобус прямував в Ізюм. Вони виїжджали 5 вересня.
Факт у тому, що Фонд врятував мою сім’ю і мене, а конкретно ця дівчина.
Це був транзитний пункт для біженців на базі МНС і Ізюмі. Ми приїхали до рятувальників. Вони купили нам квитки до Львова. Нас розподілили в село Меденичі Дрогобицького району. Проживши там майже 11 місяців, улітку 2015 року ми переїхали до друзів у Київ, яких тільки через інтернет тоді знала.
Я хотіла б приїхати й подивитися на місця, де виросла та прожила тридцять років.
Я зрозуміла, що мир – це найбільша річ у світі. Крім нього не потрібно нічого, тому що це життя. І ця клята війна, через що б вона не починалася, завжди закінчується смертю. І не важливо, це Конго, Балкани, Ізраїль, Карабах, Чечня. Кров у всіх однакового кольору.
Не важливо, до якої церкви ми ходимо і чи ходимо. Не важливо, кого ми любимо, із ким живемо. Важливо, як нас усіх наздожене війна, якщо ми не візьмемося за розум.
Я навчилася того, що потрібно бути більш стриманими та всіма силами зберігати мир. Коли вітають з Днем Перемоги і кажуть: «Ніколи знову», я це сприймаю як знущання, тому що в нас сім років як «знову». І хочеться, щоб ми, людство, мали право говорити слова «Ніколи знову», коли закінчиться війна.
Ось цього я навчилася – цінувати мир. Люди проявляють себе під час війни незалежно від того, де вони живуть. Війна стосується кожного.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
