Сергій приїхав до матері, коли почалися обстріли, разом із нею пережив жахи війни. Люди, як могли, виживали без води під гуркіт стрілянини та свист куль.

Це було влітку 2014 року, у серпні чи вересні. Я тоді був в Авдіївці з дружиною, дітьми та внуками, а мати – у Верхньоторецькому. Почали стріляти – звичайно, довелося їхати до матері. Тут усе гриміло, гуркотіло... Ми нікуди не виїжджали, ховалися в льохах. Будинок наш тоді постраждав, особливо дах. Були проблеми з водою, із пересуванням – та з усім.

Води не було більше року. Ми в людей брали, ходили набирали баклажки й каністри. Вода в нас у селищі солона. Дізнався, що десь є хороша криниця, і поїхав туди на велосипеді.

Щодня стріляють, добре, що не по селищу, а по позиціях. Щодня це все чути: стріляє та стріляє – і міномети, і кулемети великокаліберні, та все, загалом, було. І гаубиці чуємо, як стріляють. Я в армії служив, знаю, що це таке.

Мрію, щоб це припинилося. Усі люди про це мріють. Я родичів по той бік, за лінією розмежування, не бачив уже стільки років...