«Через цю війну сім’я розпалася в мене»

Станіслав Павлович живе в селищі з одного боку лінії розмежування, а його дружина і діти – з іншого. Зустрітися вони не можуть, перетинати лінію мирним мешканцям заборонено.

Спочатку рух був якийсь воєнний, але пострілів ще не було. Тоді, у 2014 році, усе було незрозуміло. А потім потихеньку почали стріляти, потім автоматні черги. Ну, а потім вже важке пішло.

Я на самому верху селища живу, мені вся Скотовата видна (Верхньоторецьке), усе селище. Я стояв якось у саду під черешнею та спостерігав, де падають снаряди й міни. Так що все бачив і трохи навіть у нас влучило. Ішов я від батька, який жив на іншому краю селища. Дійшов до центру і тут як почали свистіти ці міни й падати, розриватися! Я швидше під школу, під стінку там упав. Перележав, усе заспокоїлося трохи – тоді швидко додому.

Будинок у мене постраждав від обстрілів. Прямого влучання не було, а ось у сусідський будинок влучило точно, будинок і згорів. І ця вибухова хвиля в моєму будинку повністю зірвала дах. Це було у 2015 році. Я не став чекати допомоги й сам його відновив. А в батька повністю все згоріло: і будинок, і кухня, і флігель, і машина.

Я навіть бачив, коли в батька падали ці снаряди. Він тоді зразу впав, як тільки перший снаряд вибухнув, а потім вискочив і побіг аж до залізничних колій. Там під шляхами в нього трубочка кам'яна, він у ту трубочку сховався й там просидів, поки заспокоїлося все.

Через цю війну сім’я розпалася в мене. Мати жила на тому боці лінії розмежування, у Красному Партизані. Додивлялася вона свою матір і так залишилася там. А потім позакривали проходи й припинили нас пропускати один до одного. І вона там залишилася, і син, і донька, а я тут один. По телефону тільки спілкуємося.