Мені зателефонував мій син з Нікополя - це за шість кілометрів від мого села. Зателефонував і сказав, що Київ обстрілюють ракетами. Каже: «Тату, війна. Ми, напевно, будемо виїжджати». Зібрали речі і виїхали в місто Дніпро.

У нас теж було бажання виїхати кудись, де безпечніше, але в нас дуже велике хазяйство, його кидати було жаль. Вирішили, що будемо тут, а якщо почнуть росіяни підходити ближче, тоді будемо виїжджати. Уже звикли до такого життя. Нас щодня бомблять.

Найважче було, коли у нас не було води – ні питної, ні технічної. Коли торік росіяни зруйнували Каховську ГЕС, то в нас в один момент не стало води. 

Нам привозили з інших міст воду питну. Шість тисяч гривень за п’ять кубів вона коштувала. А для того, щоб поливати свій город, купляли трубу пластикову - 300 метрів - і тягнулися всі до води. На місці ГЕС раніше була річка - ото туди й тягнулися. А з питною водою нам допомагали волонтери. У пляшках воду привозили всякі міжнародні організації. А потім нам поставили резервуар на 12 кубів на кожній вулиці, і два рази на тиждень туди завозили воду. Люди всі йшли з тачками, з велосипедами і набирали собі. 

Найстрашніше те, що нашим дітям і внукам доведеться воювати. Бо я так розумію, що війна ця – не на один день. Але зрозуміли ми це місяці через чотири. А спочатку всі ж думали, що через тиждень-два закінчиться. 

В перший рік дуже було багато організацій, які допомагали нам. Продуктові набори досі ще дають раз на місяць. І Фонд Ріната Ахметова  продуктові набори привозив. Не відвернулися від нас, не кинули напризволяще – оце, напевно, найбільше зворушило.

Я вважаю, якщо Путін виведе свої війська, то війна закінчиться. Хочу дожити до того, щоб настала наша перемога, і війна закінчилась. І мені хочеться, щоб та агресивна країна розпалася на федерації, і її не існувало на карті світу. І щоб повернулося наше Каховське море. Його дуже не вистачає.