Сім’я Марії Михайлівни не покидає свій дім на Донеччині. Пристосовуються до відсутності води, світла, газу і дякують за допомогу благодійним фондам

Мені 36 років. У мене є чоловік, син. Із нами зараз мешкає моя племінниця. Ми як жили в селищі Мирному Краматорського району, так і живемо. Нікуди не виїжджали.  

24 лютого встали о п’ятій ранку і збиралися з чоловіком на роботу їхати. Він мене довозив до автобуса - я працюю в Миколаївці. Надійшло повідомлення в спільну педагогічну групу, що в країні почалася повномасштабна війна, і нам поки що треба залишатися вдома та готуватись працювати дистанційно з дітьми.  Це було досить несподівано, але ми швиденько зібралися з думками. Усі лишилися вдома, ніхто не поїхав ні на навчання, ні на роботу. 

З травня по кінець вересня жили без електропостачання. Потім у нас пропала вода. Добували, як могли. Довелося купити невеличкий генератор, щоб добувати воду зі свердловини. На городах було досить сухо, тому доводилося туди тягати воду вручну. Прали теж вручну. Що стосується їжі – нам давали гуманітарну допомогу, продуктові набори, завдяки ним ми й виживали. Пекли хліб самі, їжу варили на вогнищі. Слава Богу, у дворі є буржуйка. На газу теж можна було зварити, але в нас централізованого газопостачання немає. 

Ми заправляли балон, ставили його на вулиці й варили на газовій пічці та й пекли якісь коржі чи пиріжки, щоб можна було замість хліба їсти. Бо наш Слов'янський хлібозавод не працював. 

Хтось виїжджав за кордон, але там довго не поживеш. Дехто перебирався в інші області, та потім усе одно повертався додому. Війна впливає на всю Україну, а не на якусь окрему область. Оскільки це повномасштабна війна, то я вважаю, що виїжджати нікуди не треба, бо прилітає зараз всюди. Не можна бути впевненим, що не прилетить туди, куди ти переберешся. Тому ми з першого дня вирішили, що нікуди не поїдемо. 

У 2022 році запрацювали фонди, які ставляться до людей зі співчуттям і дуже допомагають. Наприклад, мій чоловік втратив роботу, у нас зовсім не було коштів, і за рахунок того, що ми отримували продуктові набори, ми вижили. Я дуже вдячна фондам, які нам надавали допомогу!

Ми згуртувалися, стали ріднішими, бо залишилися тут усі разом. Моя мама живе неподалік, в іншому районі, зі своєю сім'єю – з братом і з чоловіком. Сестра чоловіка живе поруч. Ми ріднішими стали, міцно зчепилися, як ланки одного ланцюга. 

В майбутньому я хотіла б побачити гідне ставлення до простого народу з боку нашої влади: депутатів, мерів. Ще хотілося б, щоб для пенсіонерів були гідні пенсії, а для тих, хто працює, – гідні зарплати. Щоб для педагогів були надбавки. Чи щоб хоч давали путівки – раз на рік з’їздити відпочити. Хочеться, щоб було все добре. А найголовніше – щоб в Україні завжди був мир.