Голоси Мирних — «Онук каже: «Дідусю, я не хочу вмирати»
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
переглядів: 149
Григорій Іванович Сотник
вік: 68
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
Краматорськ
Краматорськ
«Онук каже: «Дідусю, я не хочу вмирати»

Війна жорстоко зачепила родину – під час обстрілу 10 лютого 2015 року його онука поранило. На щастя, все обійшлося, тепер оздоровлюється щороку. Хлопець вже навчається в технікумі, пішов навчатися професії свого діда. Донька працює в лікарні; щодня, ризикуючи життям йшла на зміну, щоб допомагати людям

Треба, щоб перемир'я було. Гинуть люди. А дітвора? Дівчинка тут ходить, ноги немає, Міла. А багато таких постраждало. У нас за п'ять хвилин, коли цей обстріл був, 17 осіб загинуло в Краматорську, а 65 поранено. П'ять хвилин. Справжня війна

Живу в Краматорську з 1972 року, а сам я з Харківської області. У мене дружина, двоє доньок, два онуки, онучки. У селі мати живе, 93 роки їй уже. Ще треба і туди мотатися, прибирати та картоплю садити. І вдома треба [по господарству щось зробити], ще працюю. Хоч і пенсія є, але маленька. Доводиться дідусеві працювати, онуків піднімати. 

Коли війна почалася, дочки зі мною жили. Потім старша вийшла заміж вдруге, а менша зі мною живе. Але зараз вони квартиру ремонтують, будуть переходити туди.  І ми залишимося з бабусею й Артемом. Він хоче жити з нами. 

Ми живемо біля аеродрому. 2014 року ми перебазувалися в старе місто. Одна жінка запропонувала нам будинок. Каже: «Я на два будинки не зможу». І ми там у п'ятницю та в суботу-неділю відпочивали.

І якось раз вночі, о пів на десяту влітку – вибухи. Бабах, бабах! А в нас є завод кондиціонерів. І з крейдяної гори туди кілька мін 82-го калібру влучило. Артем і каже: «Дідусю, я не хочу вмирати. Я хочу поїхати звідси».

Але залізниця тоді не працювала. Ми [поїхали] автобусом до Добровілля, а звідти на Близнюки.  Пробули там місяців зо два. А коли звільнили Краматорськ, ми приїхали. Це 2014 року було. Тільки приїхали – чуємо знову бабах!

Я почув якийсь гул, ніби літак розігрівають або вертоліт. І потім вибух. Виходжу на балкон – хмара, туман. Думаю, кудись ракета полетіла. «Ураган» або що воно там.

Дочка мені каже: «Тату, піди білизну повісь» – «Добре, доцю». Вона каже: «Куди це, цікаво, ракета полетіла? Треба зателефонувати, дізнатися». І тут як почали стріляти! Дочка на балкон вийшла: «Тату, нас обстрілюють». Я: «Ховайся, ти що!» 

Я дивлюся, а в нас дорога на аеродром була стара й там гаражі. І такий вибух божевільний! І пішло. Там, такі по 70 сантиметрів, не знаю, що це, «Урагани» літають. І ця болванка впала поруч. Це наш порятунок, що там була абрикоса, і абрикоса взяла цей удар на себе. 

А Артем з друзями гуляли якраз, де гаражі. Чуємо – дзвінок. Прибігають вони. У його друга, Влада, нога в крові, а Артем начебто нічого. Потім сусід каже: «Артем же теж поранений».

А в нього курточка така цупка, як пуховик. Дивимося – пробита. Праве плече зачеплено.

Я до сусіда побіг. Почав Владу перев'язувати ногу, щоб кровотечу зупинити, швидку допомогу викликати. Сусідка працювала в нас в аптеці. Вона прислала старшу медсестру, машину.  Першу допомогу надали. Тут приїжджає швидка допомога. Влад ходити не може. Я на третьому поверсі живу. Кажу йому: «Нумо, бери діда за плечі». На спину його й у ліфт. 

Їдемо містом – там труп накритий, там труп накритий. А коли біг Артем додому, чоловіка вбило поруч, голову кооперативу. А іншому чоловіку в живіт влучило, він працює електриком у цьому кооперативі.

Ми поїхали у швидку, потім у травмпункт. Людей повно. Бачу знайому старшу медсестру, сусідку. Вона там в опіковому відділенні працює. «Дядю Гришо, давайте до нас туди, головлікар сказав, що можна».  Там Артема перев'язали і відправили додому, а Влада поклали в лікарню. 

Це було 10 лютого 2015 року. А для нас що? Ми ж уже прожили життя. А вони? 

У мене дочка працювала в урології, медсестра перев'язувального відділення. Іде пішки в ту урології під кулями. «Іду, – каже, – а кулі свистять». Добу прочергувавши, іде додому. «Тільки якісь вибухи, – каже, – усе, ми хворих, хто міг ходити, у ліфт і в бомбосховище. А тих, хто не ходить, накривали матрацами, ковдрами».

Пішов я, коли це все вже припинилося, до гаражів. Стоїть така ось «бандура», уже порожня. І двері на гаражах, там, може, 3-4 міліметри залізо, ніби лезом порізало, як папір.  Така сила удару. 

У нас ще перед війною 12-каліберна кулька влетіла до сусіда у віконце. Добре, що їх вдома не було. І вона влучила в міцний металевий куточок. Якби не він, то в нас би була п'ятикімнатна квартира. Ця кулька вилетіла б до нас на кухню.

У нашому будинку немає бомбосховища, звичайна дев'ятиповерхівка. Не ховаємося нікуди. Куди можна ховатися? У туалет? У ванну?

Коли в матері були в селі, там літаки, вертольоти літали. Так низько літали, що корова йде, а вони мало не по спині їй.

Треба, щоб перемир'я було. Гинуть люди. А дітвора? Дівчинка тут ходить, ноги немає, Міла. А багато таких постраждало. У нас за п'ять хвилин, коли цей обстріл був, 17 осіб загинуло в Краматорську, а 65 поранено. П'ять хвилин. Справжня війна.

Зараз Артем уже в технікумі навчається, на третій курс перейшов. Технік-електрик – стопами діда.  Адже дід теж електрик. Я як на будівництві пропрацював, так і зараз працюю. А що вдома сидіти? Немає роботи – поїхав до бабусі в село. Є робота – зробив. Як хлопчик за викликом.  Кожен знає мій номер телефону. Одному зробив, а той передає іншому, іншому, іншому й усе. Поки здоров'я є, можна працювати. 

Перші три місяці [після початку війни] було важкувато. Грошей не було, жили на пенсію. Усе закрите. Заощадження, які були, всі пішли. Важко й зараз жити. 

Фонд Ахметова допомагає добре. Спасибі, що допомагає оздоровлювати дітей. А то в нас їх багато всіх, цих багатіїв, а ніхто ж не допомагає. Дякуємо Рінату Ахметову за це все, що він робить для України, для Донбасу, нас не забуває.

Скільки гуманітарної допомоги було… А якби її не було? Чим би люди жили? Якщо ні магазинів, нічого немає. Щиро дякуємо йому.

Мрію, щоб не було війни. Щоб мої онуки вивчилися, була робота. Щоб здоров'я в усіх було. І щоб бабуся, мати моя, ще жила, нехай живе.   

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій