Живу в Краматорську з 1972 року, а сам я з Харківської області. У мене дружина, двоє доньок, два онуки, онучки. У селі мати живе, 93 роки їй уже. Ще треба і туди мотатися, прибирати та картоплю садити. І вдома треба [по господарству щось зробити], ще працюю. Хоч і пенсія є, але маленька. Доводиться дідусеві працювати, онуків піднімати. 

Коли війна почалася, дочки зі мною жили. Потім старша вийшла заміж вдруге, а менша зі мною живе. Але зараз вони квартиру ремонтують, будуть переходити туди.  І ми залишимося з бабусею й Артемом. Він хоче жити з нами. 

Ми живемо біля аеродрому. 2014 року ми перебазувалися в старе місто. Одна жінка запропонувала нам будинок. Каже: «Я на два будинки не зможу». І ми там у п'ятницю та в суботу-неділю відпочивали.

Але залізниця тоді не працювала. Ми [поїхали] автобусом до Добровілля, а звідти на Близнюки.  Пробули там місяців зо два. А коли звільнили Краматорськ, ми приїхали. Це 2014 року було. Тільки приїхали – чуємо знову бабах!

Дочка мені каже: «Тату, піди білизну повісь» – «Добре, доцю». Вона каже: «Куди це, цікаво, ракета полетіла? Треба зателефонувати, дізнатися». І тут як почали стріляти! Дочка на балкон вийшла: «Тату, нас обстрілюють». Я: «Ховайся, ти що!» 

Я дивлюся, а в нас дорога на аеродром була стара й там гаражі. І такий вибух божевільний! І пішло. Там, такі по 70 сантиметрів, не знаю, що це, «Урагани» літають. І ця болванка впала поруч. Це наш порятунок, що там була абрикоса, і абрикоса взяла цей удар на себе. 

А в нього курточка така цупка, як пуховик. Дивимося – пробита. Праве плече зачеплено.

Я до сусіда побіг. Почав Владу перев'язувати ногу, щоб кровотечу зупинити, швидку допомогу викликати. Сусідка працювала в нас в аптеці. Вона прислала старшу медсестру, машину.  Першу допомогу надали. Тут приїжджає швидка допомога. Влад ходити не може. Я на третьому поверсі живу. Кажу йому: «Нумо, бери діда за плечі». На спину його й у ліфт. 

Ми поїхали у швидку, потім у травмпункт. Людей повно. Бачу знайому старшу медсестру, сусідку. Вона там в опіковому відділенні працює. «Дядю Гришо, давайте до нас туди, головлікар сказав, що можна».  Там Артема перев'язали і відправили додому, а Влада поклали в лікарню. 

Це було 10 лютого 2015 року. А для нас що? Ми ж уже прожили життя. А вони? 

Пішов я, коли це все вже припинилося, до гаражів. Стоїть така ось «бандура», уже порожня. І двері на гаражах, там, може, 3-4 міліметри залізо, ніби лезом порізало, як папір.  Така сила удару. 

У нас ще перед війною 12-каліберна кулька влетіла до сусіда у віконце. Добре, що їх вдома не було. І вона влучила в міцний металевий куточок. Якби не він, то в нас би була п'ятикімнатна квартира. Ця кулька вилетіла б до нас на кухню.

Коли в матері були в селі, там літаки, вертольоти літали. Так низько літали, що корова йде, а вони мало не по спині їй.

Треба, щоб перемир'я було. Гинуть люди. А дітвора? Дівчинка тут ходить, ноги немає, Міла. А багато таких постраждало. У нас за п'ять хвилин, коли цей обстріл був, 17 осіб загинуло в Краматорську, а 65 поранено. П'ять хвилин. Справжня війна.

Зараз Артем уже в технікумі навчається, на третій курс перейшов. Технік-електрик – стопами діда.  Адже дід теж електрик. Я як на будівництві пропрацював, так і зараз працюю. А що вдома сидіти? Немає роботи – поїхав до бабусі в село. Є робота – зробив. Як хлопчик за викликом.  Кожен знає мій номер телефону. Одному зробив, а той передає іншому, іншому, іншому й усе. Поки здоров'я є, можна працювати. 

Перші три місяці [після початку війни] було важкувато. Грошей не було, жили на пенсію. Усе закрите. Заощадження, які були, всі пішли. Важко й зараз жити. 

Скільки гуманітарної допомоги було… А якби її не було? Чим би люди жили? Якщо ні магазинів, нічого немає. Щиро дякуємо йому.

Мрію, щоб не було війни. Щоб мої онуки вивчилися, була робота. Щоб здоров'я в усіх було. І щоб бабуся, мати моя, ще жила, нехай живе.