«Третій рік пішов, як ми з рідного дому виїхали. Серце болить»

Мама Олена Рикова, 31 рік:

У нас в Пісках був дитячий майданчик – на три будинки 15 дітей було. Усе в квітах, усе мирне. Магазини поруч. Добре було жити. Третій рік пішов, як ми звідти виїхали. Серце болить. У цьому будинку ми народилися, виросли.

Буквально перед війною ремонт зробили, але його вже немає. Дитяча кімната була – меблі, диван стояв м’який під колір шпалер. Два магазини на першому поверсі. На четвертому поверсі моя рідна тітка жила. Вигоріла квартира. Тітка зараз у Києві.

Над моєю спальнею, над ліжком щось влетіло. Вчасно ми пішли, а то б убило. Наскрізь пробита діра в мою кімнату. Пролетіло через всі стіни, і ось там встряло. Якби ми тут спали, напевно, не було б нас.

Я працювала, о 5 ранку ми в поле ходили. І накрило нас «Градом». Мама з дітьми в підвал спустилася, і чекали мене, поки я приповзу.

Ми через Водяне йшли. Прийшли, а тут уже «краса». І ми поїхали одразу. Третій рік пішов, як ми тут не живемо.

Тут навіть повітря інше. Нехай і руїни, але хочеться додому. Уже б самі все відновили, якби пустили. Все життя моя в цій кімнаті. Тут я спала з молодшою донькою, там спала старша. Шкода. Куди нам далі бігти? Ми вже всюди були: у Харківській області, в Одесі, у Києві.

Ми це все заробляли, і все знищено. Ще важче, що повертатися нам нікуди. Куди далі?

Тут рідний мій брат жив із дружиною та двома дочками. Книжечки позабирали, відішлемо їх, вони зараз в Одесі живуть, вчаться в школі.

Тут, у селі Первомайському, недалеко від Пісок, нам житло віддали. Ми платимо за світло, за воду. Десь знімати не можемо, ніхто ж не працює. Батьки не пенсіонери. Переселенські ми не отримували. Живемо: батьки, двоє діток і я.

Спочатку важко було, а тепер гуманітарку отримуємо, город посадили, можна протягнути. Хліб привозять волонтери, виживаємо.

Діти займалися танцями, танців тепер немає. У школі спокійно в цьому році ми провчилися, я з ними просиділа всі уроки. Автобус приїжджає – я з ними їду, повертаємося разом. Самих не відпустиш. Гуляти ніде. Старшокласники, звичайно, самі ходили, а ось такі малюки тільки з батьками.

Нещодавно обстріл був о 6 ранку. Діти встигли до підвалу заскочити, а я лежала, не змогла піднятися, летіло все. Ми спали, почули гуркіт. У чому були – побігли в підвал.

У 2015 році три міни прилетіло в наш двір. У малині і за кухнею впали. Нещодавно в садок прилетіло. Ми дітей в Одесу відправляли. Зараз вони повернулися, тому що немає на що там жити.

На сходинки спускаємося, сідаємо. За дві-три години так сидимо. Доньці Світлані 7 років. Коли в підвал спускаємося, ми її на руки беремо, і вона спить одразу. Аліні 12 років. Вона труситься. А Свєта засинає. Так у неї спрацьовує.

До війни були діти як діти, сестри. А ось прийшла війна – їм дадуть морозиво, вони його навпіл поділять. І так все. Не так, як раніше. Одна за одну трусяться, якщо в підвал біжимо, то вони за руку і разом. Не дай Бог, щоб нікого не залишити. Вони в багатьох місцях потрапляли під обстріл: і в Пісках, і на Водіному, і тут.

Дочка:

Дід мене навіть накривав від осколків.

Мама Олена:

Так, тут осколки летіли, так дідусь її поклав і собою прикрив. Ми вже звикли. Вже немає ніяких почуттів. Ми вже третій рік ось так живемо.