Історії, які ви нам довірили
Діти роз’їхалися з Мар’їнки, залишивши свої будинки й роботу. А Світлана залишалася під обстрілами й жила, як і її земляки, довгий час без води, світла й газу. Шість років вона бачила дітей і онуків тільки через інтернет.
Війна для мене – трагедія. Вона розділила мою сім’ю. Діти в мене жили в Донецьку, зараз вони знаходяться далеко, на батьківщині зятя, в Уфі. Старший син живе в Кураховому. Я тут сама. Важко, звичайно, жити, пенсія невелика, усе доводиться робити самій, тому що діти далеко.
Для мене війна почалася 11 липня 2014 року, коли нас розбомбили. Цього дня я була вихідна. Мені телефонували всі знайомі й родичі, думаючи, що я на роботі. Тому що наш завод розбомбили – і зразу вісім машин згоріли. І будівля теж горіла. Було дуже страшно.
Початок війни – це ще й бомбардування, коли мої діти тікали з Донецька з маленькою дитиною. У моєї дочки троє дітей, наймолодшому було тоді півтора року. Діти досі бояться навіть салюту.
Я зрозуміла, що відбувається війна, коли побачила, як у бік Курахового з Донецька йдуть люди із собаками, із дітьми, із валізами. Це нагадало Велику Вітчизняну війну. Просто неможливо було дивитися, коли йшли ці люди й тягнули із собою дітей.
Не раз я потрапляла під обстріл. Усі виїхали, а я залишилася й годувала собак у мами, сина, у свата. Під’їхала до будинку свата – і поруч розірвався снаряд. Мене хвилею відкинуло. Потрапляла не раз під такі обстріли. Бувало, що стоять солдати у провулку, а я йду: «Можна пройти?» – «Ні, не можна». Тому що небезпечно, доводилося повертатися.
Дуже страшно було, коли 3 червня 2015 року нас бомбили, саме нашу сторону всю. Я вийшла потім на вулицю й не могла її впізнати. Мені, звичайно, пощастило, у мене тільки дах побило й одне вікно, але снаряд приземлився в моєї сестри в городі. У неї і кухня зруйнована, і будинок – усе розлетілося. У сусідів вікна повилітали.
Ми постійно чекали, що це швидко закінчиться, адже ніхто не думав, що буде стільки років тривати. Звичайно, ми були дуже раді, коли воєнні дії почали потихеньку стихати, почали повертатися люди, відкрилися магазини, дали воду та світло. До цього ми жили півтора місяці без світла, газу, води, магазинів. Пожежною машиною з Курахового невістка передавала мені хліб. Так і жили, ділилися із сусідами тим, у кого що було. Виживали, як могли.
Як же хочеться забути ці бомбардування, страждання дітей! Я вже шість років не бачила своїх дітей наживо, тільки по скайпу. Зараз мої діти поневіряються по чужих хатах. Але ж до всього цього в мене була пенсія з інвалідності, пристойна зарплата. Я ніколи не потребувала, не просила ні в кого ніякої допомоги. Навпаки, сама намагалася допомогти своїм дітям стати на ноги, дати їм освіту. У мене діти були влаштовані, у всіх робота була, вища освіта, свої будинки...
Тепер я залишилася на одній пенсії. Ось була пенсія у мене 2100, тепер 2800 [гривень]. Як на них виживати? Вугілля треба купити, дрова, воду треба купити, питної води немає в нас. У магазині все дуже дорого. Світло теж дорого, газу взагалі немає, хоча ми вклали такі гроші, щоб провести газ. Балонний газ теж дуже дорогий. Комунальні послуги всі дорогі.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
