Озброєні люди і їхнє недобре ставлення до місцевих жителів змусили сім’ю Світлани задуматися про від’їзд. Воєнні дії вона не застала, однак розмірений плин життя було порушено. Після від’їзду думати про те, що залишилося в Донецькому будинку, спокійно вона не може.

Я відчула, що почалася саме війна, коли ми почули, як у районі Мар’їнки ухають вибухи. У цей день ми вже зрозуміли, що все змінилося, і швидше за все, нам доведеться виїхати надовго.

Потрібно було приймати рішення та їхати, тому що своїми силами, на жаль, нічого не можемо зробити. Я зрозуміла, що в Донецьку в найближчі роки жити не буду. Хоча не хотілося в це вірити, звичайно. Ми шукали місто, куди переїжджати, і що нам далі робити.

У Донецьку з’явилися озброєні люди, які ходили в супермаркетах і поводили себе не дуже доброзичливо по відношенню до постійних відвідувачів цих магазинів, поводили себе, як господарі. І це було не дуже приємне відчуття – хтось прийшов непрошений і поводиться ще й ось так.

Я працювала неподалік від свого будинку. Я виключила поїздки в громадському транспорті, оскільки в ньому знаходилися озброєні люди, і це впливало на мене. Я знала, як мені пішки дійти до роботи й не зустріти цих людей на своєму шляху. Я почала більше ходити пішки й менше виходити на вулицю, якщо мені не було потрібно. Тобто вільні прогулянки припинилися за кілька тижнів до нашого від’їзду. Ми намагалися далеко не виходити за межі свого ареалу проживання. Магазин – дім – робота.

Рішення виїхати було важливим і складним. Воно реально вплинуло на психологічний стан, тому що це був уже цей пік, коли я спати не могла нормально. Мені снилися гелікоптери-літаки, що відбуваються воєнні дії, яких я не бачила, по суті, своїми очима, але вони мені снилися.

Чоловікові на роботі сказали, що його офіс переводять у Дніпро, і ми туди поїхали. Пам’ятаю, на донецькому вокзалі в ті дні була дуже напружена ситуація. Усі люди кудись брали квитки, біля кас стояли величезні черги. У всіх в очах був страх, люди поспіхом купували квитки хоч куди-небудь.

Ми виїхали, і я не була вдома сім років. Чесно кажучи, намагаюся не планувати нічого з приводу повернення додому. Мені складно взагалі думати про дім, тому що я не знаю, що буде тут і там.

Зараз я повністю змінила профіль своєї діяльності. Раніше я працювала інженером в екологічній організації, а тепер у благодійності та громадському секторі. Усі буденні проблеми на роботі або конфлікти з людьми, які тобі зустрічаються у житті, для мене тепер не є такою непереборною проблемою. Після того, що сталося з нами, більшість проблем – це дрібниці життя.

На території, де я зараз мешкаю, не ведуться воєнні дії, у мене немає прив’язки до нерухомого майна. У мене досі немає квартири в новому місті. Тобто, я більше відчуваю не безпеку, а мобільність свою.

Я навчилася адаптуватися до нових умов. Зрозуміла, що людина може подолати будь-яку життєву ситуацію. Якщо в неї для цього є бажання, тоді з’являться і сили.