Ми жили в Маріуполі, я з дідусем зі своїм. Наш син Коля у нас жив з [цивільною дружиною] Мариною. Вона народила Анютку. Потім вони розійшлися, і Марина з Анею пішли жити в селище Мирний. Але там ні дров, ні води в них не було. Син пішов до іншої жінки жити, і ми забрали до себе Марину з Анею. Марина так зраділа: «Тітко Валю, ми трохи там туберкульоз не отримали. Зима, холод». 

Марина влаштувалася на роботу, влаштувала Анютку в садок. Усе добре було. 24 січня 2015 року Марина помінялася змінами й залишилася вдома. Я пішла на роботу – підробляла в ЖЕКу. Вдома залишилися наш дідусь і Марина з Анею. Дідусь наш вийшов води купити. І тут почали стріляти. Що там коїлося! На роботі я забігла, де сміття. Сховалася, добре, що за стінку стала. Осколки летіли, все било.

Біжу додому з ЖЕКу. Машини горять на стоянці, усе побите, руйнується, магазини розбиті. Прибігла додому. Дідусь уже прийшов. Марина лежить на підлозі на кухні. Вона розмовляла телефоном біля вікна, коли все сталося… Викликали швидку, швидка її не бере.

Дідусь її на ліжко поклав, почав штучне дихання робити. А я почала кричати, плакати. Я не могла це знести.

Сусіди забрали Аню. Вона вся в крові сиділа біля холодильника… У неї була велика мишка, іграшка, вона її тримала…     

Ми попросили сусіда, він повіз на машині Марину в лікарню. Нас швидка забрала з Анею, у неї був осколок. Його тоді не виймали. Сказали: «Немає дитячої нейрохірургії». Зашили рану над бровою. Ще на ніжці була рана і на підборідді. А осколок ми потім їздили виймати до Кіровограда (Кропивницького).

Марину не врятували. Усі осколки в легені влучили – відразу її вбило. Таке горе! Молода, 20 років. Вона в 17 років народила Анютку і три роки з нею сиділа. Навчалася на кранівницю. Тільки день народження був 25 грудня. А через місяць… 

Після цієї трагедії я не могла до хати зайти. Я не заходила до сорока днів… Ми поїхали геть. Поїхали в Кіровоград (Кропивницький) осколок виймати. Через сорок днів дівчата з ЖЕКу прийшли, допомогли мені тут скло позамітати. Навіть досі іноді в ковдрі трапляються осколки. 

І досі стріляють. Страшно. Думаєш, не дай Боже, ось так. Не знаєш, що чекає. Аня весь час ховалася в комору й плакала. Казала: «Бабусю, я сюди буду ховатися». Стелила ковдру й лягала.

Я водила її два роки до психолога. Як почує тільки – стріляють, ховається і маму кличе… Вона і зараз маму згадує. Каже раптом: «Бабусю, хочу до мами, хочу до мами». Я точно не знаю, як пояснювати. Я кажу, що мама на небі, вона все бачить. Якщо ти будеш плакати, то їй буде гірше. Уже начебто підросла, і все одно так. Чотири роки минуло.

Аня ще писати тоді не вміла, але вона малювала, коли ходила до психолога. Весь час чорним-чорним, два роки малювала чорним. 

Коли стріляють, мені хочеться зайти кудись сховатися, у приміщення куди-небудь. Якось ми їхали, і тут гроза почалася і ще, здається, стріляли. А зараз же під'їзди всі закриті. Ми не могли дійти до будинку й немає куди зайти. Стояли, плакали, кричали. Я думаю, не дай Боже, зараз… Аню закриваю. Потім чоловік підійшов і нас забрав до себе в під'їзд. Ми так злякалися, за Аню почала переживати, не знала, що робити. 

Їздимо на реабілітації. Допомагає Фонд Ріната Ахметова. Щиро дякуємо! Продуктами допомагав і на похорон. Ми поставили Маринці пам'ятник. Ходимо на кладовище з Анею. Я кажу: «Бачиш, мама на тебе дивиться, вона все бачить». 

Спасибі, що нам дають реабілітацію. Ми двічі в Запоріжжі були, один раз в Одесі, і цьогоріч у Києві. Щиро дякуємо Рінату Ахметову, він тільки й допомагав. 

Мрію пожити, щоб Аня виросла, щоб її вивчити. Спочатку говорила – зубним лікарем буду. Потім пішла на танці, вчителька в школі безплатно її прийняла. І каже: «Бабусю, тепер хочу бути балериною».  Зараз найбільше ми про Аню думаємо. Щоб вона виросла, школу закінчила, щоб Бог дав пожити, щоб не сирота була… І щоб не було війни ніколи більше.