Тетяна з чоловіком намагались триматсь подалі від обстрілів, але війна безжально наближувалась, і подружжю довелось виїхати з дому

Мені 72 роки. Я з Селидового Донецької області, це Покровський район. Ми з чоловіком виїхали десь наприкінці лютого, як уже зовсім стало погано вдома. 

В нас з чоловіком у Селідовому квартира, а в Новогродівці – батьківська хата. Ми там зимували, тому що в Селідовому давно не було газу та опалення. У квартирі дуже холодно, і ми зимували на тій «дачі», так би мовити. Це житловий будиночок доглянутий, чоловік там займався виноградарством. 

Коли Новогродівку стали дуже обстрілювати, ми переїхали до Селідового. Рашисти почали по багатоповерхівках стріляти ракетами. За 50 метрів від нас – дитячий садочок. Він порожній, там тільки сторожі перебували. Вночі, о пів на другу, туди прилетіла ракета, і в нашій дев’ятиповерхівці повибивало всі вікна, повиносило з рамами. 

У нас в залі вилетіла рама зі склом. Чоловік був на роботі. Приїхав, і ми все забили фанерою. А потім ці прильоти почастішали. 

Моя однокласниця вже 50 років живе в Хмельницькому. Вона мені весь час дзвонила й запрошувала до себе. 

Ми своєю машиною поїхали, не чекали, поки там зовсім буде погано. Ми вже знали, що за три кілометри від Новогродівки стоять російські війська. І було ясно, що чекати вже нічого. І ми приїхали сюди – фактично без нічого. Взяли тільки одежу, взуття, постільну білизну. Усе залишилося у квартирі: і меблі, і все нажите. 

Чоловік до останнього працював на шахті. Уже коли ми виїхали, через два тижні шахта перестала працювати. Тим, хто залишався, сказали, що шахта припиняє роботу. Людей виїхало дуже багато. У нашій Селідівській громаді проживало приблизно десять тисяч чоловік,  на момент, коли ми виїжджали, залишалося близько двох тисяч. І після нас до літа виїхали майже всі. Хоча, звісно, залишалися люди, яким нікуди було їхати і ні за що. Хоча в нас теж пенсії невеликі з чоловіком. Він взагалі-то все життя водієм трудився, а тоді вже пішов на шахту, щоб трішки стажу заробити. Тож у нього трішки більша пенсія, 7 тисяч, а в мене – 4 тисячі. 

Ми приїхали до подруги в Хмельницький, і перші пару місяців жили у квартирі її дочки. Дочка у 2022 році виїхала в Англію, і там живе в соціальному житлі. Звідси швидше люди виїжджали. Може, тому, що поруч державний кордон, - я не знаю. Можна було в Польщу їхати, в Німеччину. 

А в нас люди довго сидять на місцях, тому що, по-перше, тримає робота… Та й кому хочеться виїжджати з дому? 

Зараз ми орендуємо квартиру. Чоловік тут працює, пішов на заправку. Хоча йому вже теж важкувато. Він трішки молодший за мене, йому 67. Якби в нас були кошти, він сидів би вдома, але не виходить… Наші діти виїхали в Олександрію. Сестра та племінники з сім'єю - у Дніпропетровській області. А ми заїхали найдалі. Плануємо з весни якось з'їжджатися, щоб бути сім'єю трошки ближче, бо так – дуже важко. Місто хороше, але воно чуже. Просто в нас так вийшло: хто покликав, до того і поїхали. Думали, може, трошки пересидимо – і назад повернемось. А сидимо вже більше року…