Олену шокували жорстокі обстріли мирного міста, які руйнували будинки і уносили життя людей. Особливо жаль дітей

З 2022 року ми нікуди не виїжджали, так і перебуваємо в Краматорську. Недавно пошкодило нам житло, повилітали всі вікна. Це сталося з 9 на 10 лютого, коли вдарили по місту. Ми переїхали до бабусі в селище, тому що дуже страшно зараз у багатоповерхівках жити. У мене наразі є тут робота, тому виїжджати поки нікуди не планую.

24 лютого вранці ми збиралися на роботу, і керівництво повідомило, що ми маємо залишатися вдома до відповідних вказівок. Ось тоді й дізналися, що почалась велика війна. Ми побачили у вікно дуже багато машин, які їхали на заправки та по магазинах.

О п’ятій ранку було не зовсім зрозуміло, що трапилося. А вже потім, коли прийшли до тями, стало зрозуміло, що настав найжахливіший день.

Поки були заощадження, ми якось ще трималися. Але ж магазини були зачинені, транспорт зовсім не ходив. Пересувалися або на велосипедах, або, в кого були машини, збиралися купкою та їздили. Трішки важкувато було. Благо, на той час було дуже багато допомоги, тому й вижили. Бо ми залишилися без роботи. 

Ми залишилися оформленими на підприємстві, але ж зарплату не отримували. Оскільки ми перебуваємо в Краматорській громаді, то в нас немає статусу ВПО. А виїжджати теж немає можливості, бо в нас бабусі, дідусі, а в них – свійські тварини, і залишити їх ми, звісно, не могли. Тому ми нікуди не виїжджаємо. Перебуваємо то в одному селищі, то в іншому. То одній бабусі допомагаємо, то іншій. А вже у 2023 році моє підприємство почало відновлювати роботу, і я з великою радістю повернулася до своєї улюбленої праці. 

Дуже шокують прильоти безпосередньо по цивільних спорудах. У друзів дитина загинула. У мене ще є старша дитина, і в них різниця у віці була пів року. 

Ще той приліт дуже запам'ятався, який стався поряд із моїм будинком. Рознесло пів будівлі. Ні вікон, ні дверей. Коли ти чуєш таке і бачиш – це дуже страшно.

Я десь близько року допомагала цивільним людям, приєдналася до благодійної організації. Це дуже приємно, коли ти можеш комусь допомогти, навіть перебуваючи в такому важкому стані, у такий тяжкий час. Ми допомагали цивільним: бабусям, людям із маленькими дітьми, вагітним жінкам. Ми розвантажували великі машини, які привозили благодійну допомогу, потім все сортували, розкладали та віддавали. При цьому ми відволікалися, і ставало дуже приємно на душі.  

Мені дуже шкода наших дітей. Моя донька молодша народилася у травні 2014 року в Краматорську. Тут тоді також було жахіття: вибухи, не було води, газу... І зараз у дітей просто немає дитинства. На вулицю їх не випустиш, навчання – біля комп'ютерів, живого спілкування немає. Ми вже якось обходимося, а от дітей наших дуже шкода.