Мосіна Тетяна, 9 клас, Андріївський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Андріївської сільської ради Краматорського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Задорожня Євгенія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це не лише вибухи, руйнування, смерть людей, це також боротьба в серцях і душах людей. За 1000 днів війни я пройшла через безліч випробувань, які змінили моє сприйняття цього світу та самої себе. Коли почалася війна, я була звичайною школяркою. Вчилася у школі, в 7 класі. Мріяла про майбутнє, будувала плани. Проте з перших днів я зрозуміла, що наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Перші новини про військові дії в нашій країні шокували. Я відчувала безпорадність і страх.

Я зрозуміла, що кожен день на війні — це новий виклик. Я навчилася цінувати прості речі: запах свіжого хліба, посмішки друзів та рідних, мирне небо над головою. Ще зрозуміла, що життя — це дар, який потрібно берегти. Дедалі більше я стала помічати, що батьки якісь задумливі, похмурі. Бо дорослі не звикли казати, що їм важко, вони часто роблять вигляд, що все добре. Але насправді вчителям, батькам теж зараз складно.

Я б хотіла, щоб дорослі були більш відкритими, бо ми, підлітки, теж можемо стати підтримкою для них.

Війна навчила нас щодня дякувати незламним і сміливим воїнам за захист України. За те, що ми можемо жити, працювати, навчатися. Війна навчила нас  витривалості,  наголосила на справжніх цінностях для кожного з нас. Ми навчилися співпереживати, навчилися підтримувати одне одного, цінувати кожну мить життя. З початку війни моя родина нікуди не від’їжджала з рідної домівки. Моя сім’я це - тато, мама, я і наш пес Боб. Також є в нас і коти, і кури. Їх я також вважаю  своєю сім’єю.

Вважаю, якщо будемо змушені виїхати з рідного дому, то потрібно забирати всіх. Але до останнього сподіваюсь, що все буде добре.

Навчаюся я онлайн. Спочатку був Covid-19, потім війна… Дуже не вистачає спілкування з однолітками. Не вистачає шкільної метушні, святкових лінійок. Зараз я навчаюся вже в 9 класі. Мрію, щоб скоріше закінчилася війна. Хочу, щоб у мене був «нормальний» випускний, а не онлайн-лінійка. Мрію повернутися до школи.

Часто згадую, як нам було весело проводити там час. А які булочки нам випікали кухарі в їдальні.

Раніше ми з батьками могли на вихідних поїхати десь відпочити. Зараз такої змоги, нажаль, немає. Ми навіть не можемо сходити до лісу по гриби. Але  сподіваємось на краще. Кожен із нас мусить прагнути до того, щоб Україна стала мирною, стабільною країною, де кожен має можливість жити в безпеці та процвітанні.

Зараз Україна переживає надзвичайно важливий період своєї історії, коли кожен українець відчуває на собі тягар війни та несе відповідальність за майбутнє нашої країни. Ми стикаємося з випробуваннями, які вимагають від нас великої сили, мужності й рішучості.

Це не просто війна за територію, це війна за можливість існування та розвитку нашої незалежної України.

Кожен з нас має розуміти, що зараз не час стояти осторонь. Можна знайти свій спосіб внести вклад у велике діло захисту країни, було б бажання. Дехто відстоює нашу незалежність зі зброєю в руках, героїчно боронячи на передовій та оберігаючи свою рідну землю від ворога. Інші допомагають волонтерством, збираючи гроші, відправляючи ліки, одяг та продукти захисникам на передову. А є і ті, хто молиться за мир та безпеку.

Україна демонструє свою незламну волю та готовність боротися за свою незалежність та існування під час війни, що свідчить про міцність духу українського народу.

Сьогодні, оглядаючись назад на ці 1000 днів війни, я розумію, що цей шлях не був легким. І навіть після закінчення війни легко не буде. Потрібно буде відновлювати свою країну. І хоча війна триває, я вірю в те, що ми разом здолаємо всі труднощі і відбудуємо наше майбутнє.

Мій шлях — це шлях надії, сили і любові до своєї країни. Я впевнена, що разом ми зможемо подолати всі випробування і створити краще життя для себе та  наступних поколінь.