Левицька Анна, 11 клас, ліцей №1 Горностаївської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Савченко Світлана Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Життя до війни здавалося звичайним і стабільним.

Кожного дня ми знали, як проведемо наступний день, о котрій годині прокинемось або що одягнемо на навчання. Ми навіть не думали, що щось може зупинити і зруйнувати наше спокійне життя.

Люди насолоджувалися днями, проведеними з рідними. Хтось подорожував, а хтось мріяв закінчити школу з відзнакою і поїхати навчатися у велике місто. В один день наше життя змінилось. Чи думав про це хтось? Чи хотіли люди втратити дім, родину, друзів та спокійне життя?

Почалось це 24 лютого 2022 року. Я — звичайна дівчина з невеликого села Херсонської області. На той час мені було 13 років, і я ходила до 8 класу. Рано вранці я прокинулась не від сигналу будильника, а від вибуху та сирени. Спочатку подумала, що це гроза, і не звернула на це уваги. Але через деякий час до моєї кімнати увійшов тато і сказав, що почалась війна. 

Я не пам’ятаю, про що думала в той момент, але в голові було лише одне: “Я не хочу вмирати”.

Для мене слово “війна” асоціювалось з насильством і вбивствами. У ту хвилину намагалася не думати про це, сподівалась, що все закінчиться через декілька днів. Але я дуже помилялась. Згодом Херсон окупували, і нам залишалося тільки чекати, що буде далі.

Коли окупація торкнулася мого села, стало ще важче. Перший заїзд окупантів відбувся на мій день народження — 17 березня.

Я весь час знаходилась в страху, що буде далі. Проте окупантів спочатку було не так багато, і ми їх майже не бачили. Згодом їх почало більшати, і ми намагалися не покидати домівку, щоб не наражати себе на небезпеку. Поки був зв’язок і українське телебачення, ми могли слідкувати за новинами та спілкуватися з рідними. Але одного дня це все закінчилося, і ми залишилися відірваними від світу. В одну мить ми зрозуміли, що таке бути не на зв’язку. Але люди трималися, допомагали один одному, і передавали новини з уст в уста.

З кожним днем ситуація погіршувалася: російські військові почали ставати більш агресивними, проводились перевірки домівок і почалась підготовка до референдуму.

Найважче було слухати їхні розповіді про те, що Росія нас рятує, а Україна більше не повернеться на ці землі. Вночі окупанти могли випивати, приймати заборонені препарати та лякати людей стріляниною.

Мені було важко морально, думаючи про те, що війна забрала моє дитинство, і як далі складеться моя доля.

Через стрес, відсутність спілкування з однолітками і вільного пересування за межами дому, я почала депресувати. Дуже переживала за себе та за рідних, бо ніхто не знав, що може трапитись завтра.

Одного серпневого дня все різко змінилося. З’явилась “нова” влада, і почала впроваджувати свої закони.

Так як мій тато був керівником пожежно-рятувальної частини, він не міг стати зрадником та піти на співпрацю з ворогом. Тому було прийнято рішення покинути домівку

і виїхати на підконтрольну Україні територію. Дорога була тяжкою. Проїхавши вісім російських блокпостів, ми зупинилися на останньому.

Сотні машин чекали своєї черги на проїзд. Чотири дні тривала ця виснажлива дорога, наче минула ціла вічність.

Спека, звуки вибухів, людська роздратованість — це все дуже пригнічувало. Виникало одне питання: “Коли все це закінчиться і ми будемо в безпеці?”. Найстрашнішим моментом була “сіра зона” - територія, де не діють ніякі домовленості, вона не є під контролем Росії, але знаходиться в зоні бойових дій. Цей шлях потрібно проїхати без зупинок якнайшвидше. Незважаючи на розмиті ґрунтові дороги, паніку та стрес, наша машина “летіла” наче реактивний літак до своєї мети.

Подолавши цей шлях, нарешті замайорів синьо-жовтий стяг, і нас зустріли військові ЗСУ. Від емоцій, які переповнювали, я заплакала та відчула сильне полегшення.

З того часу пройшло вже більше двох років, але пам’ятається все те жахіття, наче це трапилось вчора. Але потрібно жити далі, навчатися та самореалізовуватися. Головне, що біля мене є родина і друзі, які завжди можуть підтримати. І як би я далеко не була від дому, подумки все одно лину у своє рідне село. Мрію про скорішу перемогу та повернення в рідні краї.