Логачова Альбіна, 9-б клас, Харківський ліцей №107

Вчитель, що надихнув на написання — Кіндра Вікторія Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Для моєї родини, як і для всієї України, 24 лютого 2022 року почалася війна. Це стало важким випробуванням. 

Тоді ми не зовсім розуміли, що на нас чекає попереду: постійні обстріли, бомбардування, переховування у сховищах.

Ми з родиною прокинулися о 5 ранку від вибухів, які пролунали на Північній Салтівці, неподалік від нашого будинку. Швидко зібравши необхідні речі та документи, ми побігли в метро ховатися. Нам пощастило, що метро близько від дому. Спочатку ми були без тата, бо його, як поліцейського, викликали на роботу.

Я добре пам'ятаю, як в очах інших людей постійно бачила страх і розгубленість. Безкінечні черги за ліками, продуктами, хлібом.

З часом в аптеках і магазинах зникали товари, і полиці ставали порожніми. Метро стало нашим домом на цілий місяць.

Навколо було багато людей з домашніми улюбленцями, для яких це був великий стрес. Особливо боляче було бачити малих дітей, навіть немовлят.

У метро надавали гуманітарну допомогу: можна було побачити, як люди ділилися бутербродами, гарячими обідами та солодощами. Це доводило, що навіть у найскладніші моменти люди допомагали одне одному. Але в таких умовах важко залишатися здоровим, тож хворіли майже всі. Щодня все більше людей виїжджали в безпечні місця, та ми з родиною залишалися до кінця березня з надією, що ось-ось усе закінчиться.

Останньою краплею став випадок, коли над нашим будинком пролетів літак і випустив ракети, одна з яких влучила в будинок навпроти.

Кількість ракетних ударів по місту зростала. Я пам'ятаю, як мешканців міста приголомшила звістка про людей вбитих ракетою, що стояли в черзі за гуманітарною допомогою на вулиці Академіка Павлова біля метро. Загинуло багато людей. Саме дана подія стала останньою краплею: ми вирішили поїхати за кордон. Дорога була важкою, але місто Львів зустріло нас тепло: нас поселили в школі, обігріли й пригостили гарячим чаєм. Тільки тоді я відчула себе в безпеці. Волонтери допомогли нам дістатися до Німеччини. Протягом трьох місяців я дуже сумувала за Україною, за батьком. Хотілося якнайшвидше повернутися додому, і ми таки повернулися. Причиною нашого повернення стало звільнення селищ Харківської області: Циркунів та Тишків. Ми сподівалися, що після цього стане спокійніше.

Проте було важко усвідомлювати, що мої дідусі та бабусі з перших днів потрапили в окупацію. 

У них не було світла й зв’язку, навколо патрулювали російські військові та стояли блокпости.

Молодь із дітьми намагалася виїхати, бо ситуація була небезпечною. Це були важкі часи, але радісним моментом стало те, що 8 вересня 2022 року українські військові звільнили окуповане росіянами селище Петрівка, де перебували бабусі й дідусі. Люди радо зустрічали захисників, пригощали смачним борщем, кашею, м’ясом і допомагали, чим могли. Усі були щасливі, що прийшли наші військові.

Як же хочеться, щоб мир настав якомога швидше, і всі повернулися до звичного життя. Я мрію без страху відвідати бабусь, які живуть неподалік Куп'янського району, побути там хоча б тиждень. Хочу спокійно гуляти парками, ходити в кінотеатр, магазини й насолоджуватися тишею та миром. Дуже засмучує, що зараз у Харкові небезпечно і гинуть мирні люди. Але я вірю, що мирне життя настане. Все буде Україна!