Ольга Олексіївна з сім’єю виїхала з окупації тільки після того як поховала маму. Виїжджали з Оріхова під обстрілами

Сім’я в мене із трьох людей. Старший син загинув. Коли у нас почали дома бомбити, ми стали тікати, спасали другого сина.

В перший день війни ми були вдома. Вночі не спали. Ховалися в підвалі. Переживали, плакали. От така була ніч.

Не було світла, газу не було, і до сих пір газу немає, проблеми були з водою, гуманітарну допомогу ми тільки один раз в Оріхові отримували. Їли те, що було в погребі і те, що з городу - от так і перебивалися.

Надивилися на страждання людей. Як гинуть наші діти, як люди без житла залишаються.

В мене мама була лежача. Її не можна було вивозити, і ми сиділи до останнього дома. Потім мама померла і ми вирішили виїхати.

Не знали, що нам робити, куди їхати. Кинули останнє, що залишилося, і поїхали в Запоріжжя. Далеко ми не захотіли їхати, та і коштів не було, щоб далеко їхати, ну і звісно, ближче хотілося бути до свого будинку. Сіли в машину свою, сусіди з нами попросилися, і поїхали. 

В дорозі було страшно, обстрілів боялися. Усюди гепало. Приїхали в Запоріжжя, нас люди зустріли, допомагали. Нас поселили в квартирі, тепер три сім’ї разом живемо. В сім’ї ми згуртовані стали. Добріші, якось так.

Спочатку переживання було, плакали, зараз трішки заспокоїлися. У нас гарні сусіди попалися.

Ми молимося за наших хлопчиків-військових, віримо, що наше ЗСУ нам допоможе.

Звісно, хочеться, щоб діти наші були щасливі і не бачили цього всього.