Ми жили в місті Оріхові. Я була реалізатором фруктів. 

Ми знаходилися в своєму місті, як почали стріляти. Перша ніч була без сну, була страшна ніч. Я боялася, щоб не прилетіло, щоб снаряди до нас не попали.

Аптеки зачинені були. Води не було, світло відключали, газу не було. Продукти були свої, якісь запаси були.

Кожен снаряд, який прилітав, це все був шок. Жили собі мирно, спокійно, але раптом почалася війна, і ми залишилися без майбутнього. Найстрашніше, що ми не знаємо, що буде завтра.

Стараємося бути згуртовані з родиною, але кожен на нервах. Стараємося ставитися один до одного дбайливо, жити мирно, дружно.

Не хотілося покидати свій дім. Ми наважились тільки тоді, коли нам в дім прилетіло. Найважче було їхати з дому, залишати собак, котів. Мамі 72 роки, ми її також вивозили. 

Війну потрібно закінчити, і все стане в своє русло, як було. Всі почнуть підійматися з колін, якби тільки війна швидше закінчилася. Думали, що за місяць, а вже пів року. Ну ми надіємося, що чим швидше, тим краще. 

На даний момент я не бачу майбутнього, поки йде війна. Ми живемо одним днем.