Іванова Аліна, 9 клас, Дніпровська гімназія № 51

Вчитель, що надихнув на написання — Бутко Альона Валеріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Жахливо усвідомлювати, але війна триває більше двох років. Я пам'ятаю, як всі родичі, друзі заспокоювали один одного, казавши не хвилюватись, заспокоїтись, бо якщо і почнеться війна, то триватиме максимум тиждень, і я дуже хотіла в це вірити, поки не настав час початку війни. Пройшов місяць, потім два, і вже майже три роки, як це триває, а моя віра залишилася далеко в ті дні, коли почався цей жах. О 4 годині ранку мене розбудила мама, я хотіла почати збиратися до школи, але почула вибух, вдарило неподалік, мама одразу почала телефонувати родичам, щоб спитати, чи всі живі і невже почалась війна.

Це так дивно, адже я була свідком подій, які траплялися в моєму місті: вибухи, повітряні тривоги, відключення світла, води. Але моя пам'ять неначе все це стерла і залишила тільки короткочасні відрізки,

які несподівано зринають у пам'яті, коли ти навіть цього і не хотіла. Іноді виникає відчуття, що це все не насправді, що ти спиш і так хочеш прокинутись, але не можеш, тому що це реальність, в якій ти живеш. Багато людей за ці роки пристосувались до війни, ходять на роботу, до школи, в дитячий садок, на гуртки, але раптово чуєш вибух,

і цей світ, який побудували українці, тріскається і ламається, і ми потрапляємо в реальний світ — світ болю, втрат і страждань,

але люди не здаються і знову будують для себе чотири стіни, і продовжують жити ніби нічого не сталося, і ти вже думаєш: дійсно нічого не сталося, може, тобі почулося, ти вже починаєш сумніватися в собі, невже ти одна це чуєш.

Так проходить кожен день: ти займаєшся своїми справами, ходиш до школи, але один звук поверне тебе на початок.

Коли ти чуєш звук ракети, яка пролітає повз твій дім, і гримить гучним вибухом, ти дякуєш, що прилетіло не в твій дім, але боляче за інших людей, котрі в цей день втратили когось.

Ти кожен день живеш в передчуттях вибуху, тобі вже вважається, що ось-ось десь вибухне, ти кожен раз боїшся гучного звуку двигунів машин, ти не спиш ночами, гортаєш стрічку новин та читаєш, скільки втрат сьогодні. На початку війни я не могла заснути, бо вночі мені постійно здавалося, що зараз почнуться вибухи, я не могла спати без світла, боялась темряви, засинала лише з ввімкненим світлом. За весь час війни я нікуди не виїжджала за межі мого міста, чула всі вибухи, гурчання шахедів, бачила пожежі, дим, звук, але розповідати це вже не так страшно, як було тоді, правду кажуть, що наш мозок намагається забути всі погані події які з нами трапились. Це важко говорити, але багато людей ніколи не побачать свій дім, родичів, близьких людей, дехто з них помер, а дехто виїхав з України і вже ніколи не повернеться, багато дітей не побачать своїх батьків, а багато батьків своїх дітей, в українців багато що забрав ворог: здоров'я, сім'ю, дім, життя, але вони не зможуть забрати нашу віру та свободу.

Особисто я вірю, що Україна переможе і як у казках, добро завжди перемагає зло, але якою ціною нам це вдасться, я навіть не можу уявити.

Я вважаю, що українці — це сильний народ, який переживає день за днем в єдності. Так незвично дивитися на людей з різних країн по телевізору і в них немає війни, вони ніколи такого не переживали, вони спокійно подорожують, гуляють з друзями, дітьми, насолоджуються життям, в них є проблеми, на вулицях гучно лише від голосу людей, і коли вимкнеш телевізор, ти вже в іншому світі, з іншими людьми та обличчями, які виражають біль.