Штефанко Дмитро, 9 клас, Дніпровська гімназія № 96 імені Д. І. Решетняка

Вчитель, що надихнув на написання — Руденко Катерина Андріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мені 15. Я люблю свою країну. Я люблю рідне місто. Я обожнюю мою школу та із захопленням навчаюсь. Мрію отримати вищу освіту, працювати, створити сім’ю, мати багато друзів, мандрувати по світу. Хочу радіти, бути щасливим.

Але знову сирена. Потрібно перейти до укриття. Мені загрожує небезпека, у мене хочуть забрати мої мрії, моє майбутнє. Де логіка страшного буття?

Знову вибухи, гинуть мирні дорослі, гинуть діти. Поруч — смерть...

На фронті героїчно б’ються воїни. Я згадую про Славка — випускника нашої гімназії, який зовсім недавно загинув.

Йому було лише 19, коли почалася повномасштабна війна. Йому було всього 21, коли повернувся додому “на щиті”.

Залишивши студентську лаву, став волонтером, потім, пройшовши медичні курси за кордоном, був військовим парамедиком. З найгарячіших точок вивозив поранених, щоразу ризикуючи власним життям.

Він теж мріяв про майбутнє, воно в нього мало бути світлим, бо був справжньою людиною, для якої патріотизм — це не пусті слова. Славко більше піклувався за інших, ніж за себе. Він був активним, дбайливим, завжди допомагав, був майстром на всі руки, надійним та хорошим другом, однокласником, сином. У школі — незамінний справжній командир загону «Джура». Веселий, оптимістично налаштований, Славко ніби світився зсередини, притягуючи до себе.

З початком війни не міг дивитися, як орди окупантів знищують його країну, та не розумів людей, які нічого не роблять для перемоги. Йому би світило велике майбутнє… Славку було всього-на-всього 21 рік… Російський дрон поцілив у машину, де був воїн та його побратим. Не можна описати ті емоції, які відчуваєш, коли гинуть близькі. Не можна передати горе матері, що втратила сина. Славко був людиною, яка любила Україну й, на жаль, віддала за її незалежність найцінніше, що в неї було, — своє життя.

Ці 1000 днів сплелися в один нескінченний рік великої війни, які змінили мене назавжди. Я зрозумів, хто є другом, а хто — ворогом, що є злом, а що — добром.

У моєму серці з’явилися почуття ненависті до ворога, які не зникнуть ніколи, які я передам своїм дітям. Вони теж мають знати, на що здатні вороги, чого від них можна чекати.

А ще робити все необхідне, щоб не було більше війн. Окрім титанічності та самовіддачі наших захисників, я зрозумів ступінь героїчності та людяності нашого народу. За цю війну я почав цінувати те, що для мене було звичайним. Наприклад, світло, вода, те, що я й мої рідні та друзі живі та здорові, що я живу не просто в державі Східної Європи, а в країні нескореного народу вільної землі. Ми всі зрозуміли, що День Незалежності — це не просто свято, як День народження чи Новий рік — це День, коли ми показуємо всім ворогам, усьому світу нашу єдність, незламність та цілеспрямованість, прагнення жити вільно у вільному світі.

Я не був близько знайомий зі Славком, але те, що знаю про нього, те, що він сидів за партою в класі, де сиджу я, ходив коридорами рідної школи, з ним спілкувалися мої вчителі і розповідали про нього, зробило його близьким, а його смерть стала і для мене непоправною втратою. Хочу, щоб усі люди розуміли і пам’ятали, серед яких титанів духу живемо зараз і яку ціну доводиться платити нашій землі за право бути Україною.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Слава нації!