Марина боїться вибухів, але їхати у більш безпечне місце не хоче

Я з Покровського. Мирно жили, все було добре.

24 лютого ми були вдома, я збирала дев’ятирічну дитину до школи. Мені зателефонували і сказали, що все закривається, тому що Дніпро бомблять, а це - зовсім поряд.

З самих перших днів чоловік пішов на війну. Для мене це був самий тяжкий момент. Зараз ми вдома. Я нікуди не їду. Чекаємо на чоловіка. Приїде тато - тоді поїдемо. Поки тривога, вдома сидимо. В підвал не можна спускатись. Дитина перелякана стала. Живемо на заспокійливих. Але ми звикли. Вже звуки розрізняємо, дитина каже: «О, мамо, щось гудить, - зараз приліт буде».

Страшно, коли починають бомбити, а я на роботі. Якось вмирати на роботі не дуже хочеться.

Їсти в нас є що. Працюємо, купуємо. Гуманітарна допомога є – фонди підтримують. Виживаємо якось. Дитина онлайн навчається.

У нас із чоловіком дуже змінились відносини. Ми зрозуміли, що любимо одне одного сильніше, ніж на початку. В нас є тільки ми, і ми тримаємось разом.

Коли вдарило недалеко від нашого дому, я налякалась так, як ніколи в житті не боялась. Напевно, ніколи це не забуду. Будинок цілий, але прилетіло дуже близько: я думала, він складеться як картковий.

Чим далі, тим більше я занепадаю духом. Мені здається, ця війна триватиме ще дуже довго.

У мене єдина мрія: щоб швидше вибили окупантів з нашої землі, і мій чоловік повернувся додому.