Мені 65 років. Я жила в Бердянську з двома доньками. Коли почалася війна, одна з них виїхала в Німеччину. Пізніше вона надіслала нам гроші, щоб ми змогли виїхати. Зараз я з іншою донькою мешкаю в Запоріжжі.

Ми жили у приватному будинку. 24 лютого я вийшла у двір і побачила танки. Щоночі були жахливі обстріли. Ми з донькою ховалися.

Банки зачинилися. Я два місяці стояла в чергах, щоб отримати пенсію. Зникли світло й газ. З крану текла смердюча вода, тому доводилося купувати нормальну.

Продукти та ліки привозили з росії й продавали за високими цінами, але вони були жахливої якості. Знайомі з села передали нам картоплю. Ми два тижні її їли. Після всього пережитого я пів місяця лежала під крапельницями: тиск дуже піднявся.

Ми виїхали о п’ятій ранку, а після другої години дня вже були в Запоріжжі. На блокпостах російські військові витрушували наш одяг, кидали його на землю, забрали те, що їм сподобалося. У Василівці окупанти сфотографували паспорти й записали наші дані.

Свою кішку ми віддали бабусі, що живе в селі. Жіночка хороша, тому я не переживаю за кішку. Коли повернемося додому, заберу її.

У Запоріжжі люди дали нам речі, бо ми приїхали майже без нічого. Живемо на одну пенсію. До війни донька працювала в АТБ, а зараз не може влаштуватися на роботу. Проте ми розуміємо, що військовим важче, ніж нам, тому не падаємо духом. Налаштовуємо себе на те, що ситуація покращиться й ми повернемося додому. Наш будинок стоїть.