Мені 50 років. Я жила в селищі Мирне Запорізької області. У мене є син. Йому 25 років. Він служить. 

24 лютого я збиралася на роботу, а син – у військкомат, щоб пройти комісію. З того дня я його не бачила. 

На початку березня в Мирне ввійшли російські війська. Потім з’явилися військові ДНР. Вони грабували домівки, поводилися зухвало. Прийшли до мене й запитали, чи справді мій син брав участь в АТО. Після цього я виїхала в Запоріжжя. 

Місяць не було води й світла. По воду я ходила на ферму. Набирала не тільки для себе, а й для худоби. Було дуже тяжко. Їжу мала завдяки власному господарству. Ліків не було. Окупанти навіть не випускали у Токмак, щоб придбати в аптеці медикаменти. 

Російські військові формували списки на виїзд. Потрібно було з’явитися в їхню адміністрацію й записатися. Я боялася, що мене не випустять як матір військового. На щастя, окупанти дали добро. Моя черга була в листопаді. Я знайшла перевізника. На виїзді з Василівки росіяни дуже ретельно перевіряли. З нами було десять автомобілів і автобус. Вони пропустили лише п’ять машин, а інших завернули. Я не забрала домашніх тварин. Їх доглядають знайомі, які залишилися в селі. 

У моєму віці складно знайти роботу. Сиджу вдома. Отримую продуктові набори, завдяки ним і живу. 

Коли поруч падали осколки й мені ставало дуже страшно, я згадувала слова, які мені казав син: «Мамо, все буде добре». Він мене ще ніколи не обманював. І я вірю, що все дійсно буде добре. Коли дуже тяжко, я плачу. До психолога не звертаюся. З онукою поговорю по телефону – і мені стає легше. 

Я думаю, що війна закінчиться наступного року. Хочу, щоб поряд зі мною був син і внучка. І щоб в Україні панував мир.