Ярмоліцька Вікторія

2 курс, КЗ КОР "Богуславський гуманітарний фаховий коледж імені І.С.Нечуя-Левицького"

Вчителька, що надихнула на написання – Ковальська Оксана Валеріївна

Війна. Моя історія

Я завжди цікавилась темою війни, але ніколи не могла подумати, наскільки це страшно, поки мене все оминало... Цей страшний день закарбувався в моїй юній голові навічно: 24 лютого о 5-тій ранку мої батьки “літали” по квартирі та кричали один до одного, лише через декілька хвилин я зрозуміла, що в їхніх суперечливих криках було чути страшне слово “ВІЙНА”. Сівши перед увімкненим телевізором і намагаючись прокинутись, я почала розуміти, що це все-таки сталось. Сталось те, в що не вірила майже вся Україна. Почалась повномасштабна війна...

Я навіть не могла подумати, що один день - 24 лютого, кардинально змінить життя всіх українців, і війна дістанеться мого селища. Танки, гаубиці, бронемашини, БТР та бойові гелікоптери - це те, що миттєво змінило населення, бо все це були не кадри з фільма, а реальне і неочікуване для містян, коли вся техніка йшла в бік мирного населення, яке намагалось зберегти життя собі та своїм сім'ям. Ворожі колони щодня сунулись головною дорогою від Чорнобиля на Київ.

Багато людей лишалось без їжі вже в перший тиждень окупації, але, на жаль, відкрити гуманітарний коридор так і не змогли. Склалася дуже складна гуманітарна ситуація, оскільки завезти ліки та продукти, евакуювати людей було неможливо.

Через 2-3 дні від того, як “спасітєлі” прийшли, про зв'язок всі відразу забули. Все “глушили” російські засоби радіоелектронної техніки, щоб мирне населення нічого не могли повідомити бійцям ЗСУ. Тоді ми стали окупаційним тилом ворога без будь-яких можливостей на що-небудь. Приблизно на другий тиждень окупації, стоячи біля укриття та дивлячись на ворожу техніку, я вже не відчувала нічого. Ніколи не думала, що таке можливо, але я звикла.

Звикла спати в зимовому одязі на холодній землі, звикла ділитись їжею з іншими, звикла чути всі вибухи та розрізняти що летить, але найстрашніше, що я зовсім стала байдужою і спустошеною до інформації про людські втрати під час нових обстрілів.

Війська рашистів та кадирівців неодноразово розстрілювали чоловіків, що їхали за кермом, але стріляли виключно через те, що потрібна була машина, вороги хотіли збагатитися чужими цінностями. Забравши автівку, лишали тіло на узбіччі та категорично забороняли родичам його забирати.

І ось це страшно... Страшно, що моя свідомість почала сприймати все це, як щось цілком нормальне. І, напевно, через мої думки, які були зі мною до останнього, розуміючи, що ми будемо всі на місці цих невинних людей, на місці всіх, хто просто сидів в будинку в очікуванні “кращого” моменту, але прильот - і все - зруйноване житло, втрачені людські долі. В такі моменти, коли ти повністю стоїш на перехресті подій, починаєш розуміти, наскільки просте та цікаве життя було до цього. Але окрім думок та жалю, ти розумієш, що більш нічого зробити не можеш, сидиш спустошений в холодному укритті перед невідомістю на подальше існування. Ти перебуваєш на тому життєвому етапі, коли життя та смерть борються, і ніхто не знає, який буде фінал цієї дивно-моторошної історії.

1 квітня, коли ЗСУ звільнили мій Іванків, ми швидко виїхали. Через певний період, мій тато поповнив лави військовослужбовців, мама по-дорослому згадує ті холодні і страшні місяці, а я лишилась з великими непорозуміннями в своїй юній голові, і інколи здається, що то був лише моторошний сон з тремтінням рук і холодним спітнілим чолом.

Саме війна змінила повністю моє спілкування з батьками, стала поштовхом до переосмислення цінностей та і життя в цілому. Ти просто хочеш бути поруч з рідними, доглядати за своїм улюбленим котиком та дивитись у вікно, розуміючи, що там на вулиці немає війни. Ми почали цінувати абсолютно все, навчилися радіти митям щастя, стали співчутливими до ближнього.

Пройшовши таку пекельну дорогу, я стала швидко дорослою, і чітко знаю, що фініш життя може прийти в неочікуваний для всіх момент. Тож живіть, любіть та цінуйте життя!