Погоріла Єлизавета

10-б клас, Люботинська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 3 Люботинської міської ради Харківської області

Вчителька, що надихнула на написання – Луньова Ірина Євгеніївна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022року змінило моє життя назавжди... Я прокинулася о 5 ранку того дня, мені було важко уявити, як драматично зміниться моє життя протягом наступних тижнів і місяців. Від початку цього дня я мала багато планів, включаючи навчання в школі і зустріч зі своєю подругою. Після школи, мала відвідати заняття в Харківському палаці спорту. Коли він був зруйнований «рашистами», то мама не говорила мені про це, бо знала, як мені буде боляче. Проте з часом я дізналася сама. Цей палац має велике значення для мене, багато моментів мого життя там відбулося, багато приємних спогадів. Я буквально жила там. А тепер частинку мого життя вкрали…. Знищили частинку мене… І тільки невимовний біль залишається в душі назавжди…

Для нашої родини настали дні страху та невизначеності… Дні, коли ми не були впевнені в майбутньому.

Під час бомбардувань ми спускалися до найнижчого поверху, а я шукала своїх коханих кішок, які завжди були моєю душею та радістю. Під час кризи кожен з нас знайшов у цих тваринах додаткове тепло та опору.

Однак під час потужних бомбардувань мені доводилося щоразу шукати їх всередині сховища чи на кожному поверсі.

Наш перший поверх став надійним притулком для мешканців, бо був абсолютно безпечним, як ми тоді думали. Сусіди приходили до нас, намагаючись знайти притулок під час бомбардувань. Ми об'єднувалися, оскільки разом було надійніше, якось спокійніше

Тривалий час ми жили у страху та невизначеності.

Але з кожним тижнем обстріли ставали все нестерпніші, все жорсткіші… Було дуже страшно…. З’явився просто звірячий страх… Ми не могли нормально відпочити, нормально приготувати поїсти, майже увесь час знаходилися у підвалах, бо обстріли значно посилилися.

Ми дуже довго розмірковували над можливістю їхати чи залишитися, але коли знищили будинки, які знаходилися поряд, то стало зовсім нестерпно… Після чергового сильного обстрілу мій брат організував "зелений коридор" для мене, моєї молодшої сестри та матері. Для того, щоб прийняти рішення, ми мали всього лише 15 хвилин на вибір. Моя мама сумнівалася, але залишити Харків було у цей час найкращим варіантом. Ми розуміли, що це рішення може визначити наше майбутнє, і нам важко було залишити наш рідний дім. Я пам'ятаю той момент, коли ми з братом стояли обійнявшись на кухні…і просто плакали… На кухні, де пройшло усе наше дитинство, кухні, яка була наповнена спогадами….. Ми стояли дуже довго обійнявшись і дивилися у вікно на ліс, і просто плакали. Я чула, як мій брат плаче, і крізь сльози говорить: "Ми зустрінемося через два тижні, обов'язково зустрінемося через два тижні….". Цю фразу я чую своїх вухах постійно… Вона ніколи не полишає мене…. Для мене це рішення було дуже важке, адже несло дуже багато змін.

Брат замінив мені батька, врятував мене в складний період мого життя. Він мій ангел-охоронець і моя надією на світле майбутнє. Розлучення з ним було для мене надто болючим…надто складним… І цей біль не полишає мене увесь цей час….

На згадку, мій брат віддав мені свій улюблений браслет, який ніколи не знімав, а я дала йому своє улюблене кільце… Ми домовились повернути їх один одному, коли зустрінемося наступного разу.

5 березня… Ця дата у моїй голові постійно… Невдовзі два роки…., але я досі відсутня вдома, і за весь цей час ми жодного разу не зустрілися із братом… Від’їзд став вирішальним моментом в моєму житті. Моментом, який назавжди змінив моє життя, адже ніхто з нас не знав, як буде далі, але ми зробили вибір. Саме з цього моменту розпочалася моя мандрівка в невідоме…

У той період, коли ми їхали до Львова, було дуже тихо. Не було їжі, не було води, були маленькі діти, і ми шукали їжу, таблетки та ліки. Ми подорожували 18 годин.

Ми дивом вижили, оскільки, коли ми під'їжджали до Київського вокзалу, він вибухнув перед нами, і ми дивом не потрапили під вибухову хвилю .

По прибутті до Львова ми сподівалися купити їжу, але люди в формі швидко провели нас через зелений коридор, і ми не мали можливості закупитися продуктами. Нас посадили на потяг до Польщі, де ми познайомились з приємною жінкою, яка допомогла нам з їжею та водою, навіть в таких тяжких обставинах. Ми відчували себе неймовірно вдячними за цю допомогу, хоча вона сама мала двоє дітей і багато власних турбот. Ця допомога надала нам такий важливий моральний підйом.

По приїзду до Польщі поляки дуже щиро нас зустріли. Ми переночували в таборі, де був душ, туалет, їжа та предмети гігієни. Але я відчувала себе зрадницею.

Пам'ятаю, як лежала в польському таборі, дивилася на стелю, і плакала через те, що вважала себе зрадницею країни та рідних лише через те, що покинула свою країну перетнувши кордони під час війни.

Ніхто з моїх друзів чи близьких родичів, крім мого брата та бабусі, не знав, що ми перетнули кордон. Мені було дуже важко розповісти їм про це, і я розуміла, що весь мій життєвий шлях рухається іншим шляхом. Я лежала і навіть не уявляла, що відбудеться далі і скільки труднощів та перешкод чекає на мене.

На наступний день ми піднялися і зустрілися з волонтерами, які везли нас до Німеччини. Мені здавалося, що в Польщі є більше можливостей, мова схожа на рідну, і я володіла польською. Проте мама сказала, що ми повинні їхати в Німеччину, тож ми й поїхали. Я не знала німецької мови, взагалі не мала знань, і не знала, як буду там жити і що робити. Практично не мала з собою речей, оскільки ми не встигли їх забрати.

Коли ми вирушили до Німеччини, ми вирушили в невідомість. Ми не знали, де зупинимося та що робитимемо. Там не було ні друзів, ні родичів, ні можливостей, але ми знали, що повинні їхати саме туди. Під час подорожі ми знайшли людину, яка була готова надати нам житло.

Перші місяці у Франкфурті були катастрофічно жахливими для мене. Я відчувала себе, як в тумані і не бажала вчити нову мову, оскільки була переконана, що повернусь додому. Протягом цього періоду мене врятувало знайомство з двома людьми, які стали мені дуже близькими. Вони замінили мені сім'ю. Ці люди настільки стали мені близькими за короткий час, що без них я не знала, як жити. Нажаль, з часом наше спілкування припинилося, кожен зробив свій вибір, дехто з нас це пережив безболісно, а комусь досі болить. У будь-якому випадку, я вдячна за цей час, проведений разом.

Через два місяці у Німеччині нас влаштували до школи, яка знаходилася всього за 5 хвилин від квартири, яку нам надали.

Проте в цій школі я стикнулася з булінгом величезної кількості дітей... Вони глузували, жартували про бомби, робили підробки вибухівок, створювали свідомо голосний шум, кричали та ображали мене. Бо їх дуже веселило, як я реагую на голосний шум…

Бо звикнути до тиші було складно… І підсвідомо, кожного разу, коли чуєш щось надто голосне, то підсвідомо реагуєш, як на вибув у рідному Харкові… Кожен день я приходила додому зі сльозами та істерикою, і благала перевести мене в іншу школу. Але я все ж таки старалася витримати цю ситуацію та намагалася знайти спільну мову з однокласниками і мені це вдалося, хоча і не відразу. Проте після канікул я вже не повернулася до цієї школи. Ми знову переїхали, бо моя мама нарешті знайшла хорошу роботу, завдяки якій ми могли себе забезпечити необхідним.

Місто, порівняно з попереднім, було дуже маленьким і тут було дуже мало можливостей. Пересуватися було важко, так як з автобусами мені доводилося дуже довго вчитися розбиратися. Проте клас виявився чудовим, тут були дуже круті хлопці і дівчата, і я добре подружилася з однією дівчиною, з якою ми були схожі. Разом із своїми однокласниками ми пережили багато речей, включаючи осуди з боку російських вчителів. З ними найскладніше…

Але ми, українські діти, які зараз вимушено знаходимося закордоном, завжди захищаємо свою точку зору, свою родину і націю, оскільки вони не мають права судити нас, ніколи не відчувши того болю, який відчув на собі кожен українець.

Вони навіть не можуть уявити, які почуття переповнюють кожного українця, молодого солдата, у якого були свої плани на майбутнє, свої мрії та цілі, але через війну усі вони понищені..

Мені дуже шкода наш народ, ми не заслуговуємо на таке життя. Ми чудові, творчі люди і ми бачимо красу в усьому навколо.

Багато речей, які є у Європі нам не вистачає, але і Європі не вистачає багато того, що є у нас.

Моя душа завжди належить Україні, і я думала, що за весь цей час я звикну до Німеччини та захочу залишитися тут. Але ні, я хочу додому….. Дійсно, можливо, тут мені і добре, спокійно, тихо, але моя душа завжди залишиться у моєму рідному Харкові. Десь під землею, на станції метро, десь на Пушкінській, вона блукає, згадуючи минулі часи… І серце обливається кров’ю, що я не можу повернутися додому… у мирний Харків… на свою батьківщину, але моя душа постійно лине на рідну Україну…

Німеччина надає нам багато допомоги, але одночасно обмежує наші можливості. Зазвичай це робить більшість мешканців Німеччини. Ми, українці, маємо боротися за своє право на повагу, навіть тоді, коли інші цього не роблять. Мені складно спілкуватися з німцями, і це не через погане володіння мовою, бо я вже відмінно розумію німецьку. Складно через те, що наші погляди та підходи абсолютно різні. Вони не розуміють нас, ми не розуміємо їх, і ми завжди залишимося різними, ніколи не станемо єдиною цілісною спільнотою.

Я дуже рада, що в моєму оточенні є українці, які справді чудові. Я щаслива, що в моїй приватній школі є один український викладач. Він виглядає як надія в безвихідних ситуаціях….

Я вірю, що повернусь додому, що зможу обійняти свого брата, не втрачу своїх кішок. Я сподіваюся, що зможу сидіти на кухні і пити чай зі своєю бабусею, спілкуватися з родичами, смакувати їх чудову та смачну їжу. Я мрію про прогулянки в моєму улюбленому Харкові, насолоджуючись його красою. Адже я відчую себе добре лише в оточенні українців, у своїй країні – рідній серцю Україні. І сподіваюсь, що кожен українець, по всьому світу знайде дорого до рідного, мирного дому.

Ми, українці!…Ми - сильний народ, ми - творчий народ, ми – мирний народ. Ми століттями боролися за нашу свободу, долаючи різні негаразди і перешкоди, але нас не зламали і ми обов’язково ви стоїмо.

Ми будемо жити в мирі, адже ми, як ніхто заслуговуємо на це.

Я сподіваюся, що в нашій країні залишиться багато людей з добрими серцями, і щодня молюся за наших військових, щоб їх життя продовжувалося після закінчення війни і вони могли жити в спокої.

На початку війни нас всіх огорнув шок, але ми продовжили жити. Кожен з нас продовжує жити, і я живу тут з надією повернутися додому. Я мрію, в новорічну ніч 2024, я обов'язково приїду на рідну землю, на мирну землю, піду в гості до своїх рідних, прогуляюся улюбленими місцями. І найголовніше – обійму свого брата.

Слава всім, хто боронить та захищає Україну! Слава Україні!