Шкелебей Домініка, 11 клас, Центр позашкільної освіти Берегівської міської ради Закарпатської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Реплюк Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це страшне слово, яке вміщує в собі  жорстоку битву народа. Вже майже 1000 днів, клята війна стала невід’ємною частиною нашого життя, а її наслідки відчувають усі, незалежно від того, де ми знаходимося. 24 лютого 2022 року - це день, коли росія напала на нашу рідну Україну. Знову наш народ виборює свою незалежність.

Війна розпочалася лише тому, що «хтось» не зміг щось поділити, не зміг мирно домовитись про щось. А воювати змусили ні в чому невинних людей, які боролися за свою Батьківщину, захищали свій народ.

Багатьох безжалісно вбили в бою, дуже багато поранили, залишили каліками на все життя. Саме страшне, що вбивали не тільки воїнів, а і жінок, і навіть дітей. Війна – це смерть і біль. Вона зруйнувала безліч усіляких будівель, сімей і людських доль. Матері втрачали своїх чоловіків, синів та доньок.

Діти втрачали батьків. Під час війни діти не мали можливості навчатися в школі, спокійно рости і добре розвиватися. Війна забрала у них веселе, хороше і радісне дитинство.

У дорослих не було нормальної роботи, щоб нагодувати сім’ю, умов, щоб виховувати дітей,  і жити взагалі було неможливо. Під час цієї війни тисячі людей залишилися без крову над головою, без їжі, одягу, тепла…а їхні серця втратили спокій.

На початку війни я відчувала  безсилля і тривогу. Проте, побачивши, як люди об'єднуються для допомоги,  я зрозуміла,  що не можу залишатися осторонь чужого горя ба біди.

Мій перший крок був простим: я приєдналася до місцевої волонтерської організації «ГО Берегівська спілка матерів і дружин учасників АТО та війни». Це стало початком мого нового життя, бо волонтерство вимагає  не лише фізичну працю, а й емоційну підтримку постраждалим у війні. Я брала участь у зборі гуманітарної допомоги, пакувала їжу, одяг, ліки та плела сітки з однокласниками на чолі класного керівника.

Водночас, спостерігаючи за тим, як люди різного віку і соціального статусу об’єднуються заради спільної мети, я відчувала, що наші зусилля мають велике  значення. 

Одним з найпам’ятніших моментів був день, коли ми відправляли допомогу на фронт, організовували блогодійні ярмарки в нашому місті. Поки вантажівки виїжджали з бази, я усвідомлювала, що кожна коробка несе надію і підтримку нашим Захисникам. Це стало символом єдності та сили. Протягом цих 1000 днів я навчилася  більше цінувати прості речі: мир, безпеку, дружбу. Кожен день приносив  не тільки нові виклики, а й нові можливості. Я познайомилася  з багатьма неймовірними людьми — ветеранами, які ділилися своїми історіями, своїм шляхом війни та новими волонтерами, сповненими енергії та рішучості. 

Волонтерство дало мені можливість зрозуміти, наскільки важливою є підтримка. Не лише фізична, а й моральна.

Багато з нас, хто працює на волонтерських засадах, стали свідками неймовірної сили духу українців, які, попри труднощі, продовжують боротися за своє майбутнє. Сьогодні, озираючись назад, я розумію, що цей шлях змінив мене. Я стала більш чутливою до потреб інших, зрозуміла  цінність спільноти та важливість дії.

Моя історія волонтерства — це не лише про допомогу, а про те, як ми, разом, можемо долати труднощі.

1000 днів війни — це не лише цифра. Це тисячі історій, доль, боротьби та надії. Мій шлях волонтерства є частиною цієї великої історії.

І поки ми продовжуємо працювати, боротися і підтримувати одне одного, я вірю, що ми неодмінно переможемо. 

Я прошу у Господа,  щоб наша Перемога настала найскоріше, щоб всі могли повернутися у свої домівки, до рідних, щоб ніколи в усьому Всесвіті не було війни,  щоб всі люди жили дружньо, мирно, злагоджено, спокійно і щасливо! Вірю, що так і буде!