Тітчук Анна, 10 клас, Ліцей №13 м. Ковеля Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Трофімук Інна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять третє лютого, вівторок. Я з подругами йду коридорами школи. Обговорюємо останні новини. Одна з дівчат говорить: «Та війни точно не буде. Нас ні до чого не готують. Та й яка війна у 21 столітті?». Я відповідаю: «Згодна, нас просто хочуть налякати. Йдемо до класу, у нас в четвер контрольна робота, треба підготуватись».

До речі, контрольної роботи так і не було… 24 лютого, десь о четвертій ранку – повномасштабне вторгнення рф.

Про це о шостій годині мені сказала мама. Я тоді спросоння подумала, що оголосили карантин, але від слово «війна» зник сон і перехопило подих. Помовчали… Потім ми з сестрою ідемо до найближчої крамниці, нічого не говоримо.

У нас нема думок –  лише страх та тривога. 

У перші дні повномасштабного вторгнення я часто міркувала про війну. Інколи мені здавалось, що це все нереально. Ну як у наш час можна знущатися, морити когось голодом, скидати снаряди на звичайнісіньких людей, намагатись знищити іншу державу? Якась дурниця!

Проте це виявилося страшною правдою, реальністю, моїм «нині». 

Насправді, якщо на мить замислитися, так ми живемо ще з 2014 року! За ці довгі 10 років війни наш менталітет дуже змінився, і тепер ми стали більш неспокійними. Постійна тривога, непевність неймовірно виснажують. Але чи можуть бути українці іншими, байдужими? Ні. І ми переживаємо, коли бачимо новини про Маріуполь, чуємо нову інформацію про наших полонених, бачимо відео наслідків від обстрілів.

Мене це дуже лякає, хоч це і є, на жаль, сьогоденням. Страшним і звичайним.

Тим, до якого ніби звикаєш – і не можеш звикнути. Але це, думаю, добре, бо саме емпатія відрізняє нас від тих, кого і людьми не повертається язик назвати…

Оскільки я є дитиною війни, у своїх 16 років, я, як багато моїх однолітків, завчасно подорослішала. У якій ще країні Європи діти під час хвилини мовчання ледь стримують сльози? Чи є нормальним значну частину дня знаходитись у бомбосховищі? Писати сумні вірші про війну? Боятись за власне життя?

До повномасштабного вторгнення я вважала,  що війна – це десь далеко, підтримувала військових, але наївно вірила, що лихо не торкнеться мене... Тепер війна стосується кожного. 

Минуло 3 роки від того сірого ранку 24 лютого. Нещодавно, дорогою до місцевої бібліотеки, побачила сім’ю, яка обирала біля кіоска морозиво. Батько –  чоловік у формі, поряд – мати та дитина. Те дитятко такими вже очима дивилося на тата, ніби він це єдине, що важливо сьогодні, дивилося – і обіймало його щосили. Дружина мовчки тримала за руку чоловіка, в очах у неї бриніли сльози, хоч це і важко було помітити за несміливою посмішкою.

Військовий спокійно спілкувався з продавцем. Був ясний день, та його погляд – похмурий. Ця сім’я дуже вирізнялася серед мешканців спокійних вуличок. 

Проте, хоча ми далеко від фронту, і наше місто за ці 1000 днів війни дуже змінилось. Непомітно і невпізнанно. Стало менше усмішок і більше розуміння. А ще на вуличках Ковеля все більше людей без кінцівок, переселенців та й просто мешканців, в очах яких ціла історія суму й болю…

І ми значно гостріше відчуваємо подих війни у кожному такому погляді, ніж у звуках повітряної тривоги, хоча і від них холоне і стискається серце.

Війна змінила наші погляди на буденні речі, ми тепер по-іншому, уважніше, ставимося до і рідних,  і до зовсім незнайомих людей, з’явилися якась внутрішня самодисципліна і відчуття єдності з народом, співчуття до кожного. Ми усі зрозуміли, що повинні докладати максимум зусиль задля того щоб перемогти спільного ворога.

Знаю, що нам буде нелегко, але сподіваюся, що війна закінчиться, і до рідних не у відпустку, а на зовсім повернуться Герої – ті,  яких так чекають маленькі дівчатка та хлопчики, чекають діти,  яким не потрібні жодні смаколики, для яких найбільший скарб – це тато...