Мажара Надія, 10-в клас, Харківський ліцей № 164

Вчитель, що надихнув на написання — Коновалова Тетяна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок дня, який змінив усе для мене, родини, всієї країни, розділив на до і після, зруйнував усі плани, мрії і надії.

Я прокинулась від сильного вибуху, у кімнаті затремтіли вікна, впали з підвіконня квіти… Батьки забігли в мою кімнату, щоб пояснити, що відбувається, і заспокоїти. Мама сказала одне слово: «Війна».

У квартирі почався безлад,  відчай, паніка;  у місті  лунали нескінченні вибухи, з вікна можна було бачити стовпи диму на кільцевій дорозі. І страшне відчуття в душі, страх смерті.

Мати збирала «тривожну валізку», раніше більшість з нас вважала це непотрібним, бо в ХХІ столітті війна здавалась абсурдом.  Здавалась…

Під звуки градів (це тепер ми, діти, на превеликий жаль, можемо розрізняти, коли летить КАБ, ракета, Х-22, шахед) ми спустились в укриття - підвал будинку, у якому було багато людей, усі дуже налякані, обговорювали події, читали новини, телефонували рідним.  Мені все це здавалось якимось страшним сном.

Обстріли не припинялись ні на мить, моя рідна Північна Салтівка була фортецею для всього Харкова. Липці, Циркуни, Веселе були в огні. Як в далекому 1942…Україна в огні…

Наступні 10 днів ми провели в тому ж укритті. Допомагали одне одному. Підтримували. Інколи їли. Інколи, тому що запаси їжі закінчувались, супермаркети вже не працювали, на вулиці було дуже небезпечно.

Другого березня, після того як ракета влучила в будівлю Харківської міської ради, усі почали виїжджати. Стало зрозуміло, що ситуація не контрольована, залишатись в місті було дуже небезпечно. Батьки прийняли рішення виїжджати П'ятого березня під обстріли, ризикуючи життям, чекаючи вісім годин волонтера, ми вирушили (таксі вже на Північну Салтівку викликати було неможливо). Емоцій вже не було, робили все автоматично. Дорогою бачили пошкоджені будівлі, зруйновану 134 школу, підбитий БТР. Приїхали на вокзал.

Раніше з цього вокзалу ми вирушали в подорожі з відчуттям радості і в очікуванні приємних моментів. Тепер – дорога в нікуди, невідомість лякала найбільше.

У переповненому вагоні, безсилі, втомлені, налякані, емоційно спустошені, ми приїхали у Львів. Дорогою познайомились з людьми, які запропонували деякий час безкоштовно пожити в Карпатах. На Західній Україні було безпечно, не чутно вибухів, спокій від неймовірних гір і страшне відчуття невідомості. Моя школа в Харкові на тот момент ще не працювала, а навчання треба було продовжувати. Я пішла в школу в Ільцях, Верховинський район. Знайшла нових друзів, це полегшило моє життя. Почала звикати до нових умов, друзів, школи, оточення. Сприйняла ситуацію. Татові запропонували безкоштовне проживання і харчування   для двох осіб у таборі «Сокіл».  Ми з мамою погодились.

Після двох місяців перебування в таборі батьками було прийняти рішення їхати в Київ.  Вони повинні були працювати. Знайшли квартиру, у якій проживаємо й досі. Київ був для мене насолодою, ковтком свіжого повітря, бо я так скучила за великим містом, торговельними центрами, красивими парками, машинами і атмосферою мегаполіса. Хоча й тут лунають сирени, чутно вибухи, не завжди є світло, вода й опалення, але спокійніше, ніж у рідному Харкові. Додому я приїжджала кілька разів, щоб просто побути вдома…

Продовжую вчитись онлайн у ліцеї №164 м. Харкова, спілкуюсь з новими друзями, відвідую танцювальний гурток. Дуже швидко подорослішала, і це не про вік. Війна зробила так, що ми не встигли насолодитись дитинством.

Життя триває. Життя триває в рідній Україні. Щиро дякую військовим, волонтерам, усім тим, завдяки кому ми зараз можемо жити в нашій рідній незалежній, незламній Україні! Вічна пам'ять тим, хто віддав життя за незалежність. Слава Україні! Героям слава!