Станкевич Валерія, 2 курс, Одеське вище професійне училище торгівлі і технологій харчування

Вчитель, що надихнув на написання — Подкупко Тетяна Леонідівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Майже три роки тому, 24 лютого 2022 року, десь о 4 чи 5 ранку, пролунали перші вибухи в великих містах. Хоча і жила в Одесі, я тоді спала, бо жила далеко від місця вибуху (411 батарея), але коли настав час вставати, мама з блідим обличчям прийшла до мене і сказала, що щойно почалася повномасштабна війна.

Я вже декілька днів до цього казала мамі, що росія піде далі і буде намагатися захопити вже всю Україну, але та не вірила, незважаючи на досвід у військовій сфері.

Мама була налякана, тому почала возити з собою на роботу. Так і починаються жахливі два роки мого життя.

До цього, для мене не було різниці - російський чи український контент я дивлюсь. Я в дитинстві розмовляла українською, але коли переїхала в центр Одеси, то довелось перейти на російську, щоб мене краще розуміли. Ніколи не вважала все українське селянським, а все російське - величним. Я знала прекрасно, що в росії нічого класного нема, незважаючи на пропаганду в моїй країні.

Повернемось до початку 2022 року. Я намагалась перейти на українську, але однокласники почали серйозний булінг проти мене, бо деякі з них були потомками росіян або самими росіянами. Один з них потім навіть потрапить у новини як проросійський підліток, але то інше питання. Я перестала на ній розмовляти аж на два роки. Але чомусь незважаючи на це, я так і не перестала розмовляти з росіянами і дивитись російські контент і дубляж - вважала, що росіяни тут невинні. Як же я помилялась.

Щодо самих обстрілів - ніколи ще ракети і шахеди не потрапляли у мій дім, хоча і було близько.

Навіть було таке, що було відчуття, що ось-ось в нас влетить, бо був дуже сильний гул ракети, але нам щастить - не ми стали ціллю росіян. Влетіло тоді в торговий центр напроти університету.

Мама перестала брати мене з собою через півроку після початку повномасштабної. Я тоді почала дивитись українських блогерів і знайомитися з ними, багато чого цікавого знайшла, і мене здивувало як раз якість цих самих відео - набагато вища за сусідів. Але я ще не скоро повністю відмовлюсь від російського контенту, бо я просто дивилась за тим, щоб там не було пропаганди, а також не шукала нове.

А тепер до літа цього року.

Прилетіло тоді в Охмадит - онкологічна дитяча лікарня. Я була в абсолютному шоці, а потім ще трохи би не втратила свідомість, коли побачила, що писали росіяни.

Тоді я повністю відмовилась від російського ютубу, почала фільтрувати самі відео, щоб ні одного свинячого слова не було в назвах - тільки українська і англійська мови. Відмовилась від «друзів» з росії тоді, коли подивилась відео про нові книжки, які завозяться в наші тимчасово окуповані території російською стороною, і зрозуміла, що вони ховають своє справжнє ставлення до України, бо більше вони будуть довіряти книжці, ніж людині з інтернету, яка може для них як раз бути під впливом пропаганди, а не навпаки.

З тих пір я намагаюсь розмовляти українською, дивлюсь тільки наших і англомовних, хочу забути російську мову, але вона залишиться назавжди, на жаль. За ці всі майже 1000 днів війна мене дуже сильно змінила, але якщо б не майдан, то було б можливо все дуже по-іншому.

Мені приємно бачити, що більшість людей разом зі мною змінюються, йдуть з ногою до європейських цінностей і прагнуть вільної України, але одночасно шкода, що це не почали раніше і строгіше.

Ми надто довго були під контролем шовіністичної системи, зародженої ще під час Золотої Орди. Слава Україні!