Калініченко Артем, 10-б клас, Хорольська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання — Зуб Лариса Костянтинівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Як це страшно. Тепер я знаю це не лише з книг, та знаю не лише я, а й усі українські діти, весь український народ..

Я запам’ятав той ранок назавжди, запам’ятав, тому що той ранок змінив все…

Спочатку нічого не було зрозуміло, хвилювання тата, сльози та розпач мами, я постійно помічав їхні погляди на собі, ті погляди були дуже сумні і я чітко бачив в них біль…

Перша тривога… яка вона була гучна і в ті хвилини було страшно і нічого не зрозуміло. По радіо і телевізору звучали тільки новини про військові дії. Скажу чесно, до цих подій я ніколи не цікався так новинами, але з того дня я моніторив усі пабліки. Змінилося все: всі об’єдналися, збирали речі, їжу, одяг, робили окопні свічки, кожен хотів зробити хоча б щось і кожен вірив, що своїми діями наблизить перемогу, цей настрій і досі є в кожному, хто любить Батьківщину.

День за днем все частіше лунали тривоги, розбивали міста і села і все більше плакала мама, хоча і старалася цього не показувати, але я все бачив і розумів.

Відчай, біль, сум, сльози, страх, дуже великий страх, який захоплює всю твою душу, все твоє тіло і ти нічого з цим не поробиш, навіть пошевелитися важко, ось що для мене означає війна, Всі діти спочатку, я так думаю, не сприймали це всерйоз, але пройшло трохи часу і навіть в наші дитячі голови дійшла вся серйозність ситуації, адже помирали не лише дорослі, а й діти , менші за нас, такі як ми і навіть новонароджені… Пам’ятаю як лягав увечері відпочивати, закривав очі  і згадував обличчя тих дітей, а тоді ще довго не міг заснути, в голові було одне питання: «Чому?» Це питання відкрите і досі… Чому страждають люди? Чому їх вбивають? Чому ми просто не можемо жити спокійно і мирно? Чому якісь території важливіші за життя людей?...

Батьки прийняли рішення, що ми з мамою поїдемо, поки все не закінчиться. Мабуть буде неправдою, якщо скажу, що не хотів спочатку цього, адже в 13 років не так сприймаєш світ, як дорослі, за кордоном я не був, отже для мене це була як якась подорож, хоча я так думав недовго.

Ми поїхали в Угорщину. Дорога була важка і довга, тому що таких як ми було багато, на вокзалі було таке скупчення людей, якого я ще ніколи не бачив. В потязі я сидів і майже всю дорогу дивився у вікно Я знав, що ніхто не знає, що нас чекає попереду, тому що мама весь час мене пригортала до себе, тому я і не задавав ніяких запитань.

Людей було багато, хто з дітьми, хто без них, шум, гам, ніколи не забуду як стукало всередині серце, таке все було чуже… вже тоді я хотів повернутися.

Ми доїхали, день змінювався за днем, все устатковувалося, з’явилися навіть місцеві друзі, з якими ми спілкувалися через перекладач, вони постійно говорили, що все скоро закінчиться і що вони переймаються долею України. Разом з тими хлопцями я відволікався грою у футбол, адже це моє життя, пам’ятаю як прокидався і відразу біг на майданчик, там трішки можна було забутися. Та я розумів, що ніщо не замінить мого батька, мою домівку, рідних, друзів та однокласників. Я постійно говорив про повернення мамі, цього хотіла і вона, думаю, що через те, що я так сумував ми і повернулися.

Я знаю, що є ті, хто поїхав і залишився жити за кордоном і кожен по своєму правий. Я думаю, що не зміг би не повернутися.

Ця недовга подорож дала мені зрозуміти, що я люблю все, що мене оточує, що я люблю всіх своїх рідних, люблю свою Батьківщину, не уявляю свого життя не тут.

Я вірю, що скоро все закінчиться, що кожен дід, батько, брат, син, внук повернуться до своїх родин з перемогою. Та для перемоги потрібно усім об’єднатися, бути одним цілим, допомагати, проводити різні благодійні заходи, донатити, молитися, вірити, надіятися, тому що кожен внесок, як і малий, так і великий має значення. Впевнений, що тільки спільна робота і спільні зусилля зроблять війну України успішною, вірю, що зовсім скоро буде відновлено кожен дім і всі знову будуть посміхатися, адже світло завжди перемагає темряву!)