Війна змусила мене та моїх дітей покинути свою домівку, залишити все, що ми здобували роками, спакувати життя в одну невеличку валізу та рушити у зовсім невідомому напрямку. Єдиним моїм бажанням було знайти місце, де буде хоч трохи спокійніше і безпечніше. Туди, де мої діти зможуть спокійно засинати і просто жити. Адже вони ні в чому не винні, і моє найголовніше завдання - захистити їх.

24 лютого 2022 року мав бути звичайний день. Ми прокинулися, щоб збиратися: діти - до школи, а я - на роботу. Ми жили у Костянтинівці Донецької області. Ще ввечері всі разом готувалися до нового навчального дня, тому діти зовсім не розуміли, що відбувається і чому мама раптом каже, що сьогодні до школи йти не потрібно.

Найстрашнішим моментом для мене став день, коли я вперше почула звуки вибухів у своєму місті. Саме тоді я зрозуміла, що більше не можу ризикувати безпекою своїх дітей, і прийняла рішення виїхати туди, де вони матимуть шанс на спокійніше життя.

На щастя, ми досить спокійно пережили переїзд. Мені дуже допомогло те, що на новому місці я одразу знайшла роботу. Діти почали відвідувати різноманітні гуртки, організовані благодійними спільнотами. Це дало їм можливість знайти нових друзів, повернутися до творчості та відчути, що навіть після всіх випробувань можна знову знайти себе і почати будувати нове життя.