Через постійні обстріли нашого міста нам довелося покинути рідну домівку та виїхати. Зараз наше місто перебуває в окупації, а ми живемо далеко від місця, яке було нашим домом.

У той ранок нас розбудили знайомі й повідомили, що почалася війна. Спочатку ми залишалися в місті, сподіваючись, що все швидко закінчиться і буде безпечно. Першим про війну дізнався син - йому зателефонували друг та його мама. Потім він передав слухавку нам. Діти були дуже налякані, хоча ми намагалися зберігати спокій.

Найстрашнішими моментами стали прильоти поруч із нашим будинком. Але ще більше я ніколи не забуду день, коли ми ледь не натрапили на розтяжку. Тоді ми зрозуміли, що небезпека може чекати будь-де.

Війна дуже змінила моїх дітей. Донька стала більш замкнутою, її мучать жахіття. Син часто відчуває сильне роздратування, у нього тремтять руки. Боляче бачити, як війна забирає у дітей відчуття спокою та безпеки.

У нашому місті полиці магазинів майже спорожніли, бракувало найнеобхіднішого. Коли ми виїжджали, взяли із собою лише кілька речей. Разом із нами їхали моя сестра та мама, місця майже не було. Ми залишили вдома все своє життя, сподіваючись лише на одне - вижити.