Чашнікова Маргарита, 9 клас, Іллінська гімназія Усатівської сільської ради Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Глотенко Лілія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року розпочалася війна в Україні, війна, яка перевернула життя кожного з нас. Саме того дня життя поділилося на «до» та «після». Коли ти не знаєш, що та як робити далі.  Мій шлях у цей період - це історія адаптації до нової реальності, нових знайомств та нової себе.

Перші дні війни були страшні… Гул сирен та новини лякали… Мене охопив страх.

Якщо до війни у мене на першому місці було навчання та плани майбутнє, то тепер усе змінилося. Війна змусила мене переоцінити свої пріоритети. У той момент я зрозуміла важливість життя, почала думати про те, про що я ніколи раніше не задумувалася.

Спочатку моя сім’я не знала, що робити і  що буде далі.

Потім дізналися, що моя тітка долучилася до волонтерських справ і  вирішили їй допомагати. Ми розвозили їжу, засоби особистої гігієни та речі для малюків людям, які цього потребують. Ще тоді я думала , що війна скоро закінчиться...

А трохи згодом війна змусила  мою сім’ю, як і мільйони українців виїхати за кордон і там почати нове життя. В пріоритеті для моєї сім’ї була насамперед  безпека.

Спочатку було важко у незнайомому середовищі, серед чужих людей, але згодом у тому місті з’являлося більше й більше українців. Проводили різні конкурси, вистави, концерти. Там я завела нові знайомства. Життя стало більш насиченим, хоча й складнішим. На першому місці в мене з’явилися інші цінності – близькі мені люди та спокійне небо над головою, але я все ж дуже скучила за Україною, за своєю Батьківщиною і нетерпляче чекала, коли я зможу повернутися.

Кожен день ,звісно, починався з новин. Була велика туга за Україною. Досвід життя за кордоном допоміг мені зрозуміти цінність рідної країни.

Як то кажуть: «Ми цінуємо щось тоді, коли втрачаємо.». Тільки тоді, коли я опинилася далеко від своєї країни, я усвідомила, як це важливо для мене. І хоча я навчилася жити в нових умовах, це було дуже важко. Але я знайшла баланс: не забувати про свою Батьківщину і водночас будувати нове життя на новому місці.

Я вчила їхню мову, хоча для мене  легше було спілкуватися англійською. Мовою, яку я вчу з дитинства.

Я все більше розуміла, наскільки важливо не втрачати своєї національної ідентичності, навіть якщо навколо інший світ. Я плела з бісеру патріотичні українські ланцюжки, браслети, кільця, сережки та карти України. Ці речі я продавала на ярмарках. В мене навіть їх  купували іноземці, через що мені було приємно.

Я розповідала їм про війну, брала участь у мітингах на підтримку України. Це було моє особисте поле бою, мій внесок у спільну справу.

Для мене ці 1000 днів війни –  1000 днів болю, смутку, страху. Але вони дали мені багато нових знань та досвіду. Ці три роки стали важливими для мене. Я змінилася, подорослішала і зрозуміла, яке життя непередбачуване та досить важке. Мій шлях ще не завершений, як і ця війна, але я впевнена, що ми переможемо і тоді вже можна буде повернутися до України та не хвилюватися про те, що зі мною чи з моєю родиною щось трапиться.