Габараєва Анна, 11 клас,  Вугледарський навчально-виховний комплекс "Політехнічний ліцей - загальноосвітня школа І-ІІ ступенів" Вугледарської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Луньова Анжела Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вперше війна торкнулася мене 1 вересня 2014 року… Перший клас, перший дзвоник. Навколо безліч дітей, святково одягнених, із яскравими букетами в руках. Радісні батьки з гордістю спостерігали за своїми малюками, а вчителі, усміхаючись, вітали маленьких школярів, які тільки-но переступали поріг школи. Це був теплий і сонячний день, наповнений очікуванням чогось нового та  цікавого. На мить здалося, що цей день — початок чогось казкового, адже все здавалося таким яскравим і безтурботним.

Хто б міг тоді подумати, що радісний дзвоник обірве "град", але вже не з неба, а зі знарядь війни?

На жаль, цей день залишився в моїй пам’яті не тільки як початок мого шкільного життя, а й як день, коли я вперше почула жахливі вибухи та гучні звуки стрілянини. Я тоді ще зовсім не розуміла, що це означає. Маленька дівчинка з рожевим рюкзаком на спині, я лише дивилася на збентежені обличчя дорослих і не могла збагнути, чому мама з татом були такими збудженими та занепокоєними.  

“Що це за звуки? Чому всі такі схвильовані?” – питала я в них, але відповідей не отримувала.

Тоді ніхто не міг пояснити мені, що означає це кляте слово – війна. Для мене все це було чимось чужим і незрозумілим. Ось так мені запам’ятався мій перший урок: не за підручниками й не в класній кімнаті, а серед паніки та страху перед тим, що щось жахливе ще тільки починалося.

Минуло кілька днів, і ми залишили наш рідний Вугледар.

Зібравши найнеобхідніші речі, батьки вирішили поїхати до Дніпра, де, як вони сподівалися, буде безпечніше перечекати цей "шторм". У ті моменти я ще не розуміла всієї важкості того, що відбувалося. Війна для мене була просто дивним і страшним словом, яке не мало глибокого значення.

Я й гадки не мала, що за ним стоїть — біль, втрати й руйнування, які поступово стануть звичною частиною нашого життя.

Минали роки, і здавалося, що все вже позаду. Та другий раз війна наздогнала мене 24 лютого 2022 року. Цей день врізався в пам'ять так чітко, наче він стався щойно. Було ще зовсім темно, коли я прокинулася від безладного руху та метушні в домі. Четверта ранку. Мама в поспіху збирала валізи, батько щось перевіряв у телефоні. Тривога витала в повітрі, хоч ніхто нічого прямо не казав.

Мені й не потрібно було питати – підсвідомо я вже зрозуміла, що сталося. Але частина мене ще відчайдушно відмовлялася в це повірити, мовби сама реальність могла змінитися, якщо не визнавати її.

Батьки, помітивши мою розгубленість, пояснили коротко й чітко: почалася війна, тепер вже повномасштабне вторгнення. Ці слова прогриміли всередині мене гучніше за будь-який вибух. Важко описати те, що я відчувала в той момент. Це була суміш страху, збентеження, зніяковіння й якоїсь дивної нереальності того, що відбувається.

Ніби весь світ раптом перевернувся догори дриґом, і ми опинилися в ньому без жодної підказки та розуміння,  як діяти далі.

Ті перші дні після 24 лютого злилися в суцільний калейдоскоп подій і відчуттів, який важко відтворити у пам'яті. Моє життя ніби поставили на паузу. Думки й спогади сховалися десь у найглибших куточках мозку, наче "законсервувалися", щоб не боліло так сильно. І тепер, коли я повертаюся до тих моментів у своїй свідомості, розумію, що війна – це не просто вибухи чи стрілянина.

Це щось, що вривається в твоє життя раптово та без попередження, змінює його назавжди й залишає по собі  душевний біль, страждання,  рани,  які важко загоїти.